Читати книгу - "Древляни"

Гордійович питав про школу, питав, як тут діти, чи не підвезти ще дровець, відкликав убік Мокрину й суворо дивився їй у вічі. Мовляв, не заспокоюйте мене, чесно скажіть, що з Григорієм, чи довго він мучитиметься від ран… Тітка Мокрина стояла на воротях маленька, сховавши руки під фартух, зажурено відповідала й щось перепитувала. А з лугу повівав теплий весняний вітер й відносив її слова кудись поза двором. Потім Гордійович копався в сіні, що лежало в його бідарці, і передавав хазяйці… кошик з картоплею: «Печи, Мокрино, підгодовуй наших дітей. Берегти їх треба, бачиш — мало їх, одна жменька повернулася з лісу. А було ж стільки!.. У кожній хаті вулик… І в мене восьмеро». Гордійович раптом вмовк, провів кулаком по сухій щетині, згорбився й поїхав геть, щоб ніхто не бачив, як йому звело й скривило гіркою судомою обличчя.

А днів через два Гордійович підкотив до школи веселий, як ніколи. Він сам погукав дітей з лугу: «Сюди, живенько, от вам американські гостинці, передали для вас із області!» Діти юрмою накинулись на яскраві пакети, оченята горіли в кожного від радості: такого дива, в таких золотих та сріблястих обгортках вони ще ніколи не мали в житті. Чи знав Гордійович, що через ці ленд-лізовські подарунки він тиждень обминатиме школу, соромно буде потикатися дітям на очі… В тих золотих та срібних пакетиках виснажені війною кривичанські діти — вже потім, у класі — витягали собі такі гостинці: порошки для дезинфекції води, жувальну гумку, зубну пасту, крем для загару. І тільки в деяких, скромніше оформлених, було щось придатне для їжі, а саме: консервовані галети, які, однак, скидалися на брусочки темного желатину або на брикетики сухого торфу, без ніякого смаку й запаху.

«Які паразити! — не міг заспокоїтись Гордійович, крутив чорними вусами, сварився, ображений за дітей. — Нас водили за носа з тим другим фронтом, а дітям… а дітям всучили щось ніби для насмішки!»

Словом, відпустити учнів на перерву було неважко. А от скликати в клас… Директор ходив круг хати, гукав і збирав їх так, як збирає господарка курчат, що порозбігалися десь у траві.

Якось на уроці Олександр Іванович пожурився про це вголос і звернувся до всіх:

— Де б нам, діти, знайти дзвоника? Погано без нього. Та й що то за школа, де не лунає голос дзвоника, правда?

Клас мовчав, мабуть, дехто думав, де ж його дістати такого добра. Тітка Мокрина витягувала з печі великий казан з водою, вона збиралася попарити хворого партизана. А Григорієві саме було погано, трясло й лихоманило його, і він похмуро озвався з-за перегородки, пожартував:

— На біса вам той дзвоник! Я вам буду зубами видзеленькувати, чуєте, як мене трясе й колотить.

Григорію ставало дедалі гірше й гірше, діти про те знали, і його невеселий жарт тільки засмутив клас.

Перемовчали.

А тоді встав з-за козлика Павлик Гриб.

— У нас дома є дзвоник, — сказав Павлик і раптом чомусь почервонів. — Тільки він, Олександре Івановичу, не людський, а кінський.

— Який, який, Павлику?

— Ну, такий… Кінський, — повторив хлопець. — Ще від діда Філона зостався у нас. Я його на свого Буянчика вішав.

— Принеси, подивимось, — усміхнувся приховано вчитель і не став розпитувати хлопця ні про діда Філона, ні про його Буянчика.

Павлик на перерві швиденько збігав додому і влетів у клас розпашілий од вітру й захеканий. «От!» — і він подав Олександру Івановичу на долоні щось ніби живе, схоже на горобця. Усім своїм виглядом Павлик промовляв: «Беріть, тільки обережно, бо штука така, може пурхнути у вікно!»

Директор узяв. То був старий дзвоник, мідний, густо вкритий зеленкуватою іржею. Видно, він довго лежав десь у землі.

— Де ж ти його відкопав? — спитав учитель.

І зрозумів: даремно спитав, мав би стриматися, не підштовхувати хлопця, бо Павлик одразу спохмурнів, запекло йому, видно, пережите. У нього аж виступили на обличчі, під тонкою шкірою, бурі темні плями. Днів через п’ять, на уроці, коли вони згадували своє погорільське лісове життя, встав і Павлик. Він твердо, це вже в нього була така звичка, сперся обома руками на стіл, як спирається чоловік на підводу чи підвіконня, опустив голову й глухо, ніби сам для себе, заговорив. Про те, найстрашніше для них.

…Він чув, що машини ревуть на вулиці, все горить: сусідні двори, клуні, сіно в людей; у хаті в них так світло стало, як удень, мати кидається з кутка в куток (і тінь кидається за нею), вона стиха охкає, не знає, що хапати в руки. «Аню, вдягайсь!» — крикнула мати на дочку, Павликову сестру (ту, з якою він блукав у лісі). А мале дівчатко, настрахане криками на вулиці й палахкотінням заграви, топталось в ліжку, і от пригнулось, принишкло за подушками, уткнуло в темну щілину голову:

— Ма! Я вже сховалась. Німці мене тут не знайдуть.

Ці наївні дитячі слова переказували потім у лісі як гіркий жарт з їхнього воєнного життя.

Чулися різкі голоси й команди, фашисти виганяли на вулицю худобу, замикали хати й сараї, щоб підпалити.

Павлик вистрибнув у вікно. (Вже потім, у лісі, він побачив, що накинув на себе тільки піджак, а ноги босі, подер і поколов їх до крові, підошви печуть вогнем). Та спершу він кинувся до хліва, хотів одв’язати Буянчика, свого лошака-дволітка, веселого, тонконогого коника, з м’якою довгою сріблясто-сірою гривою. Лошак приблудився до села. Павлик спіймав його за спаленим хутором, привів на пояску додому й ціле літо доглядав