Читати книгу - "Ярославна"

Що з того, що автор «Слова о полку Ігоревім» ніде не вчився. Приміром, на творчого генія, що з того… Хіба Шекспір перед тим, як взятися за перо, вчився, як писати геніальні драматургічні твори? Чи Роберт Бернс вчився, Шіллер? Вальтер Скотт, Байрон, Пушкін вчився як писати геніальні речі? Чи Тарас Шевченко вчився, кріпак без освіти, все здобував самотужки, чи Леся Українка, Іван Франко, Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Лев Толстой хіба вчилися? Як творити шедеври світового рівня? Чи Бетховен зарані вчився, Моцарт, як піднятися на вершини світової музики? Хіба вчилися Мопассан, Конан Дойль, Антон Чехов, Максим Горький, Бунін, Рільке, Блок, Ахматова, Маяковський, Єсенін, Лорка, Шолохов, Твардовський? Хіба вони перед тим, як взятися за перо, вчилися, як створювати шедеври? Готувалися, як написати безсмертні твори? Ні, вони просто жили. І ось одного разу кожен з них – названих тут і не названих, – відчув потяг щось виразити словом, взявся за перо і схилився над білим аркушем паперу… І з-під його пера почали виходити твори, досі не знані на планеті Земля.

Таке трапилося і з автором «Слова о полку Ігоревім». Не вчився – та і яке навчання у ті часи, – не готувався створити шедевр, не думав, не гадав, сів, і… і маємо «Слово о полку Ігоревім».

Путі Господні і путі талантів, творчості, шлях прориву до істини незвідані. І добре, що незвідані. Тож і завтра-позавтра, і в близькому й далекому майбутньому, хтось із мешканців планети Земля візьме перо до рук, схилиться одного разу над білим незайманим аркушем паперу і, не знаючи, як творити шедеври, безсмертні речі, створить їх.

І потім винувато зізнаватиметься: я, мовляв, не творив, я проспівав, як птах…

І все. Просто і – навічно. Хоч автор, Степан Руданський, і не вчився писати воістину народні речі…

А давньоруська така ж, як і українська, що за висловом Олеся Гончара, «запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики й квіткових пахощів – скількома епітетами супроводжується визначення української мови».

А вислів «не лепо ли ны бяшет, братие…» можна передати й іншим давньоруським зворотом, що більш нам зрозумілий:

«А було би лепо нам, браття».

Цей зворот в Київській Русі існував ще до появи «Слова». Хоча б у висловлюванні князя Мстислава Ізяславича (1170): «А лепо ны было, братье… поискати отец и дед своих пути и чести». (Іпатіївський літопис).

Частка «ли» тут має підсилювальне значення.

А щодо «лепо», то… Слово це й сьогодні у слов’ян живе, як жило тисячу літ тому: «ліпший» – красивий, «лепський» – хороший, красивий (Словник Б. Грінченка). В сучасній українській мові лепський – теж хороший, гарний, лепсько – прислівник до лепський. І як у церковнослов’янській «лепота» (краса), так і в сучасній українській є «ліпота» – теж краса. А ще ж – ліпше, ліпший…

Лепота – ліпота… Краса, одне слово.

Тож читаючи в оригіналі «Слово о полку Ігоревім» (ні, ні, не на «русском языке», а на давньоруській мові), хочеться так і сказати, замріяно зітхнувши:

– Але ж яка ліпота!..

І цю ліпоту подарував нам і всім прийдешнім поколінням він, удільний князь, невдаха-полководець, Ігор Святославич, здавалося б, такий далекий від поезії, а бач… Як почав з першого рядка «Не лепо ли ны бяшет, братие…», так і пішов, і пішов усі 500 рядків поеми, наче пісню співаючи. Ту пісню, що й досі відлунює в наших серцях і душах, в наших думах і піснях, в нашій любові, зрештою, у вірності рідному краю… У силі єдності, хоч не всі це сьогодні чомусь розуміють – глухі чи що?…

А на Русі творилося звичне – міжусобиці, ті, які вже давно стали вічними.

Літописці безсторонньо записували…

А втім, літописці – теж живі люди. І, як і всі люди, вони теж мають слабкість – хочуть смачно їсти й пити, і взагалі – гарно жити.

І мати ласку всесильних світу їхнього. Не помажеш – не поїдеш. Цю віковічну істину вочевидь знали й літописці. Як знали й про те, що не улестиш вельможним – не будеш в безпеці, затишку, достатку. Леститимеш – житимеш гарно і…

І – довго. А для цього – заради власного благополуччя й безпеки, – треба улещувати князя. Бодай тим, які при верховній владі у Києві. А тоді монархами в Києві буди два князі – Святослав і Рюрик.

І ось в Літопису Руському з’являється – 1190 рік – такий запис:

«Того ж року Святослав зі сватом своїм із Рюриком, утишивши землю Руську, а половців підкоривши під волю свою (тут літописці видають швидше бажане, аніж дійсне – В.Ч.), і порадившись, пішли удвох на лови по Дніпру в човнах, на устя Тесмені, і тут, лови діявши, наловили безліч звірів. І тоді вони позабавлялися обидва, і пробули в приязні і в веселості всі дні, і вернулися до себе».

Підлабузництво перед князями-дуумвірами грубе і нічим не прикрите. Потішили літописці князів, які в свою чергу тішилися ловами. Перед цим «утишили (вгамували, приборкали чи що?) землю Руську» і «порадившись» (між собою, звісно) розважалися на полюванні. А наловивши на ловах звірів, позабавлявшись, у приязні та веселощах були. Ще б пак! Добре відпочили князі від трудів праведних по захисту Руської землі!

Київські літописці князям добре улестили, потішили владик тими запопадливими записами – начальство все ж таки, а начальству треба годити і ласки у нього покірливістю та хвалебністю запобігати.

Князі розважалися, літописці їх славили, а половці тим часом Руську землю зазвичай «пустошили по Росі», розоряли її і в інших місцях.

І так з року в рік пустошили половці Руську землю, а князі тішилися ловами – так би мовити, відпочивали по повній. І так, як уже мовилося, минав рік за роком (за літописом – літо за літом), а на Русі чинилося все те ж: половці звично і вправно пустошили Русь, князі звично розважалися на ловах… Ні, не супостатів, – звірів, яких наловлювали багато і