Читати книгу - "Очікування шторму"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Який він усе-таки тепер, Мірзо Іванович? Сім років — це багато. «Я, звичайно, постаріла, — подумала вона. — Й зачіска в мене не під хлопчика, як колись». Покрутила головою. Волосся в неї не було довге. Й навіть не торкалося пліч, а гарно заокруглювалося на рівні підборіддя. Спереду темпів чубчик, скошений наліво, тому права частина чола була відкрита і білим кутом заходила в зачіску. Це молодило обличчя. І очі в Неллі були молоді — карі, під густими чорними віями.
Неллі знову вийшла на вулицю. На ґанку глянула вгору. Зорі над горою не було. Так само тьмяніли дрібні далекі зірки. Та голубої зорі, яку хотілося взяти в руки, не було. Це не здивувало Неллі. Дивуватися було не в її вдачі. «Я фантазерка, — можливо, сказала вона сама собі. — Я можу придумати все що завгодно».
Підвал був зроблений під будинком. Будинок упирався в схил гори. Й фундамент із фасаду був трохи вищий, ніж під глухою стіною, що виходила вгору.
Неллі повісила ліхтарик на цвяшок. І він світив прямо на барильце, накрите старою міліцейською шинеллю. Неллі дістала з ящика гумовий шланг, обмахнула а нього долонею куряву, продула.
Вино з шланга, булькаючи, лилось у графин. І він тьмянів, наповнюючись, і робився дивовижно красивим. Промені ліхтарика падали на графин, переломлюючись, залишаючи у вині яскраві блискітки.
Вона почула шум машини, що. під'їжджала, коли зачиняла підвал на замок.
Пес, який з гавканням кинувся до огорожі, привітно заскавучав. І Неллі зрозуміла, що це приїхав чоловік…
Барабанщик Жан та його матуся
— Засікли, кляті! — випалив Жан, переступаючи поріг кімнати. — Засікли! Й стукача поставили!
Марфа Іллівна, збліднувши, якимсь механічним, завченим рухом спритно засунула засув і повернула ключ у дверях.
— Ось їм! Дуля! Баул я забрав. — По обличчю Жана котився піт, змішаний з пилюкою, наче якусь мить тому, надриваючись з останніх сил, він довбав ломом тверду вапняну землю.
— Тебе переслідували? — злякано запитала мати сина.
— У мене стріляли. Тільки дідька їм… Ніч приховала.
У Марфи Іллівни, огрядної, сивоволосої жінки, підкосилися ноги. Й її очі, звичайно владні, втратили свою твердість. Добре, що під рукою трапилася спинка стільця…
Жану довелося квапливо відраховувати краплі. Та він, як завжди, не ладив з піпеткою, тому в склянку попало значно більше вісімнадцяти крапель. І йому довелося міняти воду, чим була невдоволена матуся.
Ліки подіяли не відразу. Якийсь час Марфа Іллівна сиділа, заплющивши очі, й дихала голосно, й груди її під яскравим халатом опускались і піднімались, як насос.
Жан зняв куртку, штани. Він був у пилюці, у вапні. А вдома не любили бруду.
На скрині, застеленій цупким чистим рядном, він побачив щітку з тріснутим, що аж блищав від тривалого користування, держаком. Він хотів негайно, цієї ж миті, почистити одяг. Однак Марфа Іллівна вже розплющила очі. Владно, хоча й неголосно, вона сказала:
— У баулі що? Подивися, що в баулі.
У трусах і в майці Жан поспішив до столу, клацнув замком.
— Щось є, — сказав зраділо.
— Безголовий ти… По всьому час здогадатися, що не порожній.
— Матусю! Цеглини! Цеглини в газеті. Аж три цеглини.
— Підмінили, — спокійно сказала Марфа Іллівна. — Я так і думала, що підмінили.
— Ви цій повії грошей не віддавайте! — закричав Жан розгнівано й нервово.
— Вона ні при чому. Міліція підмінила, — спокійно відповіла Марфа Іллівна і щільно стулила вуста.
— Все одно ми не повинні нести збитки!
— Тихіше, — підвелася Марфа Іллівна. — Та не маяч перед рідною матір'ю без штанів, безсоромнику!
— Я зараз, матусю. Я вмить. — Він утік в іншу кімнату, не причинивши дверей.
Вона зазирнула в баул, зважила цеглину на долоні. Запитала голосно:
— Упевнений, що тебе не вистежили?
— Цілком.
Вона замислилася. Погладжувала цеглину, немов пестила. Раптом запитала:
— Ну а якщо з собакою?
— Я махру в трьох місцях кидав, матусю, — неспокійно відповів Жан. І додав поспішливо: — Як ви вчили.
— Мені тайник цей з самого початку не до душі був, — сказала Марфа Іллівна.
— Ой, мамо… Знову те саме! — Жан з'явився тепер уже одягнений. — Не могла ж інтелігентна тендітна жінка тягати вам баули та кошики, наче коняка.
— Ну й влучив… У цієї тендітної жінки стегна, як у коняки.
— Дарма ви, мамо… — заперечив Жан. Щоправда, не дужо впевнено. Й навіть боязко.
— Заперечуєш? Ніяк не збагну, Жане… То ти її шльондрою називаєш, то інтелігенткою, тендітною та гарною. Щось приховуєш… Здається мені, чи не закохався в неї? Чи не ревнуєш?
— Мені двадцять років, мамо. А я на вас працюю. Получку до останньої копійки на цей стіл кладу. Ви ж мені від щедрот своїх по п'ятірці на кіно видаєте. При таких грошах, знову ж таки мій зріст враховуючи, в мене повік нареченої не буде.
— Дурненький, — лагідно, співуче промовила Марфа Іллівна. — З такою мамою ти все матимеш. Чого набундючився, мов індик? Таньку пожалів… На рідну матір розсердився. Ех! Дурний ти, дурний…
— Вам легко казати. Ви старі…
Марфа Іллівна руки в боки. Дивиться козою:
— У старі відрядив! Рано, синку! Мені п'ятдесят шість років. Та якщо я захочу, до мене ще сватів засилатимуть. При моєму будинку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Очікування шторму», після закриття браузера.