Читати книгу - "Очікування шторму"

— Барабанщика Жана знаю. Віртуоз! — без захоплення, але з даниною поваги промовив Золотухін.

— Треба буде подивитися на нього в ділі. Давно не чув пристойної музики.

— У нас є патефон. Десятків зо три платівок. І пляшка коньяку з довоєнних запасів.

— Гаразд. Умовив, — погодився Каїров.

Над горою висіла зоря. Голуба, велика. Більша, ніж дві долоні. Неллі ніколи не бачила її раніше, ні в цьому, ні в іншому місці. Але зоря висіла над чорною, схожою на речовий мішок горою, і це була не мара. Дрібні інші зірки цятками проколювали небо десь високо, неяскраво, нерухомо. А ця погойдувалася низько й ліниво, наче медуза в спокійній хвилі.

«Красуня», — подумала Неллі. Відчула, що їй хочеться погладити зорю, як песика чи кошеня. Посміхнулася зі свого бажання. Зійшла з ганку.

За огорожею лежала темна вулиця, що пахла молодим листям кислувато, весело. Десь верещали коти, гавкали собаки, самотні світлячки пунктирили ніч уздовж і впоперек. Машин не було чути. Неллі довго дослухалася. Далеко-далеко шуміло море. На товарній станції маневрував паровоз. Неллі зрозуміла, що хвилюється, чекаючи зустрічі з Каїровим.

Мірзо Іванович, який він тепер?..

Неллі рано залишилася сиротою, виховувалася в дитбудинку. Взагалі це був гарний час. Хоч і голодний. Учителем літератури був старенький, щуплий чоловік — Олександр Михайлович. Він носив пенсне. І якусь стару формену куртку синього кольору.

Тримаючись правою рукою за стіл, наче для стійкості, він, піднімаючи вгору зігнуту в лікті ліву руку, читав:

Олександр Михайлович любив Лермонтова. І багато його творів знав напам'ять.

— Людство ніколи не дізнається, кого втратило в особі Лермонтова, — часто повторював старий учитель. — Воно може лише здогадуватись, який це був геній.

Тепло, яким Олександр Михайлович зігрівав свої уроки, захоплення, з яким він розповідав про чародіїв російського слова, залишили слід у пам'яті Неллі. Вона навіть мріяла вступити в педагогічний інститут.

Неллі не довелося вчитися в інституті. Семирічка за тих часів вважалася гарною освітою. Каїров узяв її секретарем у відділення міліції. І він, і його дружина, Аршалуз Аршаківна, поставилися до Неллі, як до рідної дочки. Своїх дітей у них не було. Й Неллі більше року жила в квартирі Каїрових, поки Мірзо Іванович не виклопотав для неї комунгоспівську кімнату.

Люди в міліції працювали, звичайно, різні. За вдачею, освітою, віком. Ллє «усіх них було дві спільні риси: доброта й сміливість.

Неллі виповнилося сімнадцять, коли вона, в короткому заштопаному пальтечку, зшитому зі старої англійської шинелі, прийшла до Каїрова. Було це в 1932 році. Дванадцять років тому. Час, час… Так і хочеться сказати — важкий. А може, й добре, що він був нелегкий, як трухляве поліно. Міліціонери сперечалися про Маяковського. І билися з бандитами. І з іншою сволотою.

З гордістю згадується, що вона, Неллі, не тільки підшивала папери, реєструвала вхідні й вихідні документи, розбирала пошту. Каїров давав їй невеликі доручення оперативного характеру. Нехай вони були нескладні й їхнє виконання не пов'язувалося з надзвичайним ризиком, усе ж саме ці доручення допомагали Неллі почуватися своєю людиною серед співробітників міліції. Своєю і потрібною.

Потім вона покохала. Начальника карного розшуку Мироненка. Вона вже рік працювала в міліції. А Мироненко приїхав з Ростова. Він був лірик. І писав повість про їхнє життя, про роботу. Писав на зворотному боці фізкультурних плакатів. З папером тоді було сутужно. Не вистачало… Дописати повість не встиг. Загинув… Тоді йшла важка операція «Паризький швець». І оперуповноважений Кость Волгін загинув. Він спочатку подобався Неллі. А вона йому ні.

У тридцять шостому році Неллі вийшла заміж за Золотухіна. В неї був дворічний хлопчик од Мироненка. Золотухін любив її. Людиною він був сором'язливою і тямущою.

Тепер у неї двоє дітей. Старшому дев'ять, молодшому — шість. А їй самій двадцять вісім.

Неллі з тугою глянула на голубу зорю. І повернулася додому.

Обережно ступаючи, вона підійшла до дитячої кімнати, дослухалася. Відчинила двері. Смуга світла лягла на червоний, у сині квадрати, килимок. Розділила кімнату надвоє. Праворуч, зібгавши ковдру, лежав на ліжку молодший — Альошка. Ліворуч, увіткнувшись обличчям в подушку, спав старший — Генка.

Неллі вкрила Альошку ковдрою і так само обережно вийшла з кімнати.

У них був окремий будинок з садом. Щоправда, трохи далеко. В передмісті. Та саме отакі далекі вулиці, що наче східці крокували в гори, вціліли під час бомбардування міста. В саду був город. Невеликий. Але Неллі, яка вже давно ніде не працювала, а господарювала вдома, вміла зібрати з нього й капусту, й огірки. Солила цілих два кадібці, їх зробив сусід, старий грузин Нодар. Він же навчив Неллі давити вино з винограду «ізабелла». І тепер у підвалі домовитої хазяйки дрімало барильце, накрите для збереження температури зношеною шинеллю.

Повернувшись в їдальню, Неллі ще раз критично оглянула стіл. Переставила тарілки. Повернула пляшку коньяку етикеткою до дверей. Узяла з