Читати книгу - "Очікування шторму"

Людина, на яку чекає старшина Туманов, уже йде вулицею, їх розділяють поки що два квартали. Та це небагато. Сім хвилин ходи.

Людину звати Жан. Жану двадцять років. Він навдивовижу маленького зросту. Один метр і сорок сантиметрів. З цієї причини чи через якийсь інший дефект здоров'я в армію не призваний.

На Жанові куртка з блискавкою, берет. Куртку, як і решту одягу, Жану пошила мати. Вона кравчиня, відома в місті.

Темно. Тому важко розгледіти обличчя Жана. Простіше це буде зробити в Будинку офіцерів, де Жан грає у джазі на барабані.

У місті введено комендантську годину. Але в Жана є перепустка. Про це потурбувався начальник Будинку офіцерів.

Музика в житті Жана — цілий світ. Але час важкий. Жан розуміє це. Й тому ще працює приймальником у майстерні по ремонту металевих виробів.

Погода подобається Жану. Вулиці порожні. Завивання вітру й гуркіт моря глушать звуки кроків. І місяця немає. Нехай відсипається…

На перехресті вулиць Вокзальної і Карла Лібкнехта патруль перевіряв документи. Звичайно, можна тупати прямо, перепустка законна. Та краще обійти. Так спокійніше. Навіщо привертати до себе увагу. Й Жан звернув у під'їзд зруйнованого будинку…

Усе-таки старшина Туманов замріявся. Він побачив невідомого, коли той уже проминув отвір вікна й наближався до східців. Старшина Туманов був зобов'язаний дати можливість невідомому взяти баул. Тільки після цього він мав право затримати. Раніше не можна. Якщо раніше, невідомий скаже — зайшов у руїни по нужді. Потім доводь…

Ось чому старшина Туманов суворо дотримувався інструкції. У лівій руці в нього був ліхтарик, у правій — пістолет. Він не поспішав, але й не вволікав. На жаль, через темряву старшина не міг бачити, чи взяв невідомий баул. І коли від східців знову відокремився силует, старшина натис кнопку ліхтарика. Однак сталося непередбачене. Ліхтарик тільки мигнув і погас.

Старшина вигукнув:

— Стій!

Невідомий не виконав наказу, а кинувся навтьоки.

— Стій! Стріляти буду! — В інструкції передбачалось і це.

Але, коли фігура з'явилася в отворі вікна, що виділялося на фоні густої, липкої синяви, старшина був приголомшений маленьким зростом невідомого.

Негідники! Хлопчину підіслали.

— Стій, поганцю! — І старшина вистрелив угору. — Стій!

Жан і не думав зупинятися. Перебігши вулицю, він прошмигнув в інші руїни. Зістрибнув у підвал. Звідти вийшов у недіючий каналізаційний тунель. І за чверть години був далеко від місця пригоди.

Золотухін дививсь, як Каїров зачинив за собою двері. Як неквапно, наче сумніваючись у міцності підлоги, вийшов на середину кабінету. Зупинився, по-хазяйськи огледівся. Сказав з усмішкою:

— Ти такий же кудлатий, як десять років тому.

Золотухіну давно здавалося, що він забув голос Каїрова.

Як забув смак березового соку, перші квіти медунки: рожеві, фіолетові, сині. Доля дуже міцно прикувала його до цього міста. Й усе, що лежало поза містом, було схоже на випадковий сон.

— Сивини додалося, Мірзо Івановичу. Та й волосся лізе, наче солома з даху.

Широкий і кремезний був Каїров. Золотухін обхопив його за плечі. Притислися щокою до щоки.

— Не думав, що побачу вас, — чомусь винувато промовив Золотухін.

— Це дуже добре. Про зустрічі не треба думати. Тоді вони радісніші, — відказав Каїров спроквола й, човгаючи підошвами, попрямував до дивана.

— Ми зараз поїдемо до мене додому. Я попередив Неллі, як тільки ви подзвонили. Вона жде вас з нетерпінням.

— Сьогодні пізно, — сказав, дивлячись на втомлене, виснажене обличчя Золотухіна, Каїров. — Краще завтра. Я пробуду тут кілька днів. А може, й тиждень.

— Ми вам багато чим зобов'язані, Мірзо Івановичу! — На шиї в Золотухіна пульсувала жилка. — Ми вас так любимо!

— Ти правильно зробив, що одружився з Неллі. Вона вірна жінка. Моя Аршалуз і досі називає її дочкою.

Каїров чомусь не сів на диван. Став ходити по кабінету. Дивився вниз. І руки його були за спиною ніби зчеплені. Золотухін, що добре знав звички свого колишнього начальника, мовчав, терпляче ждав, коли Каїров заговорить.

— Побите місто. — Каїров розчепив руки, потер підборіддя.

— Побите, — погодився Золотухін.

— Жаль.

— Так, Мірзо Івановичу.

Каїров сів у крісло. Затулив долонями очі.

— Вибач… Я лише сьогодні приїхав. А в морі трохи погойдувало.

— Так, погода стоїть погана… — погодився Золотухін і замовк, очікуючи.

Поклавши руки на бильця, Каїров закинув голову і, дивлячись угору, в кут, де сходяться стеля зі стіною, сказав:

— Як розумієш, я приїхав до вас не випадково. В місцевому гарнізоні зовсім недавно відбулася на перший погляд пересічна подія. Я підкреслюю, на перший погляд… Шофер напідпитку вбив офіцера. Злякавшись, протверезів. І два дні ховався в горах. Машину й труп знайшли твої люди.

— Абсолютно точно.

— Хто саме?

— Старшина Туманов.

— Я хотів би з ним поговорити.

— Завтра. Зараз Туманов виконує завдання.

— Добре. — Каїров опустив голову. Й тепер дивився прямо на Золотухіна. — Мене цікавлять відомості про двох людей. Допоможи дізнатися все, що можна.

— Постараюся.

— Дорофєєва Тетяна Іванівна. Бібліотекарка при Будинку офіцерів. І ще… Щапаєв Жан Герасимович. Де працює, ще не з'ясував. Але трудиться в джазі барабанщиком. Теж