Читати книгу - "Смерть у Києві"

Князь Володимир не набув ще вміння спрямовувати учту й надавати їй справжньої невимушеності, яка нічого спільного не має з брутальністю й низьким обжиранням і обпиванням. Все тут намагалося перекричати одне одного, заливалося вином, запихалося щонайжирнішими шматками, жувало, ригало, плакате, цілувалося. Войтишич знай викрикував своє „будь воно все прокляте“ й обціловувався з боярством; чотири Миколи, зсунувшись плече до плеча, вмегелювали, жовтооко поблимуючи на суздальців, а з ними й на Дуліба. Ананія не їв і не пив, тільки гидливо кривився, сидячи між Войтишичем і митрополитом. Дуліб опинився коло боярина Петра Бориславовича, який привітався з ним ще в Десятинній церкві й не відпускав після того від себе, зрадівши, що може спіткати в Києві ще одного чоловіка, знайомого з книжною премудрістю, бо до церковних мужів Петро не мав особливих схильностей. Князь Ростислав посадовив Дуліба поруч з собою, а що Петро Бориславович був разом з лікарем, то вийшло так, що він сів з другого боку від Юрійовича, їм личило отак сидіти: посередині розкішно-величавий князь; з одного боку спокійний, підкреслено скромно, але зі смаком одягнений лікар, якого побоювалися, бо й досі був для всіх загадковим; з другого — Петро Бориславович, натхненно-блідий, чорнобородий, в бузковій хламиді, обшитій чорним бобром, з пальцями, обнизаними коштовними жуковинами, перевчений і пещений, мов високорідний ромей.

— Не зношу далеких походів, — сказав він, нахиляючись до Ростислава. — Бридить мені спання в свинячих умовах, невмивання, поганий харч. Змалку збалувано мене. Отець мій помітив, що маю занадто короткі руки, непридатні для меча, і віддав у книжну науку. Побував у багатьох землях, вивчив чужі мови, прочитав усі книги, пізнав безліч людей. А чи пізнав самого себе?

Ростислав усміхався на ту мову зверхньо-зневажливо. Вже кому-кому, а йому з самого народження було відкрито його призначення. Велич князівська — ось і все. Над чим тут ламати голову? Всі інші люди мають так чи інакше слугувати для підтримання тої величі. Ще молодим сидів він у Новгороді князем, де всидіти нікому ніколи довго не вдавалося. Саме перед ним вигнали новгородці Всеволода, сина Мстиславового, який був тоді великим князем у Києві. Всеволодові виставлено було в провину, що він не блюде простого люду, хотів зміняти Новгород на Переяслав, тим самим принизивши славний великий город торговий, в битві при Ждановій горі перший побіг з полку, без кінця встрявав в усобиці, втягуючи в них і Новгород. Ростислав теж не втримався довго в тому баламутному городі, пішов звідти хоч і без ганьби, але й без слави. Тоді десять літ сидів у батька на прокормленні, зазнаючи приниження для своєї високої честі й чималого гноблення для князівського свого духу. Тепер би мав розмахнутися на всю силу, яка вичувалася в усій його постаті, в гордій могутній шиї, в умінні сидіти на коні й за столом, в умінні слухати й справді по-князівськи усміхатися.

Якийсь п'яний ієрей, здається, з печорської братії, зваблений гордим виглядом Ростиславовим, причалапкав, вмочаючи в чашу з вином бороду, вхопився, щоб не впасти, за Дулібове плече, розвів жалі:

— Нема тепер Самуїла, який би повстав проти Саула; Нафана, що запобіг би падінню Давидовому; Іллі та Єлисея, що ратували б проти беззаконних царів; Амвросія, який не злякався царської висоти Феодосія-імператора; Василія Великого, що нажахав словом своїм гонителя християн Валента; Іоанна Златоуста, який викривав імператрицю Євдоксію.

— Прибери, лікарю, оте п'яне ледащо, — кинув через губу Ростислав, — не можу пити, коли над вухом мені варнякають.

Дуліб відіпхнув сп'янілого отця, той, заточуючись більше, ніж личило б, посунув кудись у другий кінець гридниці. А звідтіля зродився Петрило, прочовгав повз п'яних і так дурних, наставляючи на всіх свої безвиразні перлисті очі, гордо тримався за шию, де мав товсту золоту гривну (чи й не ту, що дарував колись Долгорукий за порятунок од смерті в Москві?), наблизився до Ростислава, вклонився йому, пробився крізь гамір і ґелґотняву боярсько-ієрейські рипучим своїм занудливим голосом:

— Здоров будь, князю Ростиславе! Петрило єсмь. Служив отцю твоєму славному вірою й правдою. Радий, що й тепер служимо з тобою тому самому великому князю.

Мовлено було так двозначно, аж навіть Ростислав змінив свою незалежно-горду поставу й глянув на Петрила зацікавлено. Бо „тому самому князю“ могло означати: і князеві давньому, себто Долгорукому, і князеві київському, в якого справді обидва служили нині, себто Ізяславові. Але ж міг цей Петрило, колись молодий і безжурний дружинник, який устиг накласти на лук стрілу й пустити її в боярина Кучку, попередивши того в його замахові на князя Суздальського, міг цей Петрило зберегти вірність своєму давньому князеві, вірність і любов, може, бо ж Долгорукого любили всі ті, хто знав його ближче, ходив з ним у походи. Щоправда, не любили його всі бояри, як не любили вони й Суздальської землі цілої за те, що набита вона була втікачами, голодранцями, колишніми рабами, людьми для бояр упослідженими, безвартісними, бунтівливими, отже злочинними. Петрило ж поставлений між князем і боярами, він здирає мита, чинить суд саме над такими, які в заліських землях почуваються господарями становища, або ж не маючи зовсім бояр, або ж не дуже їх празнуючи, бо почуваються під справедливою рукою Долгорукого. Але це, останнє, подумав не князь Ростислав, який мав голову, влаштовану таким чином, що думати вона могла вельми туго й повільно, бо все в ній спрямоване було тільки на постійне підтримання гідності князівської, — подумав за князя Дуліб, який усе чув і бачив, який, власне, знав тепер Петрила досить добре, щоб не мати сумнівів щодо того, кому служить і служити наміряється восьминник, але вмить поставив себе на місце Ростиславове і от так подумав про цього княжого й боярського попихача, слизького, невловимого, колись мужнього й безстрашного, а тепер, мабуть, просто нахабного.

— Це ти — Петрило? — поспитав, мовби ще не вірив, Ростислав.

— Так, я, князю.

— Чув про тебе вельми прихильні слова від отця мого. Радий бачити тебе. Затримуюсь на якийсь час у Києві, стану на Красному дворі Всеволодовім. Хочу бачити тебе гостем.

— Дякую, князю.

Петрило вмів уклонятися, Ростислав умів збувати поклони неувагою. Кожному своє. На Дулібову долю припало безсилля. Не міг вчасно застерегти Ростислава від необачних припросин, та й не послухався б Ростислав, який підкорявся лише власній гордині, гординя ж князівська неминуче призводить до сваволі.

Петро Бориславович не зміг приховати свого зацікавлення:

— Маєш намір побути в Києві, князю? А не боїшся киян? Кияни не терплять двох князів у своєму городі. Вважають, що тут має бути лиш один