Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Каміння розкришилося, і другий шаман прокинувся.

Вагаючись, Жинь простягла смолоскип уперед. Коли вона побачила постать усередині, то мимохіть відсахнулася.

У Фейлені заледве можна було впізнати людину. Дзян нещодавно себе ув’язнив. Його тіло ще було у відносно непоганому стані, без видимих ознак гниття. Але Фейлень… Фейленеве тіло було мертвим, посірілим. Він заціпенів після місяців поховання без харчування та кисню. Він не зогнив, а радше скам’янів.

На попелястій шкірі проступили блакитні вени. Жинь сумнівалася, що в тих венах досі текла кров.

Фейлень був струнким, худорлявим і сутулим, але, схоже, колись його обличчя цілком могло бути вродливим. Але тепер шкіра на ньому натягнулася на вилицях, а очі тонули в глибоких кратерах очниць.

А потім він розплющив очі — і Жинь забракло повітря.

Фейленеві очі світилися в темряві спокійною блакиттю, немовби дві часточки неба.

— Це я, — сказав Алтань. — Тренсинь. — Вона чула, як він силкувався втримати тон голосу. — Ти мене пам’ятаєш?

— Ми пам’ятаємо голоси, — повільно промовив Фейлень. Його голос загрубів після місяців мовчання і тепер скидався на сталевий клинок, який тягли з давнього каменя в горі. Фейлень смикнув головою під неприродним кутом, немовби намагався витрусити з вуха личинку. — Ми пам’ятаємо вогонь. І пам’ятаємо тебе, Тренсиню. Ми пам’ятаємо твою руку на своєму роті, а другу руку на нашому горлі.

Слова Фейленя змусили Жинь стиснути руків’я меча від страху. Він говорив не як воїн, який битиметься на боці Алтаня..

Він говорив «ми».

Схоже, Алтань також це помітив.

— Ти пам’ятаєш, хто ти?

Фейлень насупився, немов забув. Він довго розмірковував, перш ніж проскреготіти:

— Ми дух вітру. Ми можемо взяти тіло дракона або тіло людини. Ми правимо небесами в цьому світі. Ми носимо чотири вітри в мішку й літаємо, коли виникає бажання.

— Ти Фейлень із Цике. Ти служиш Імператриці, й ти служив під командуванням Туйра. Мені потрібна твоя допомога, — сказав Алтань. — Мені потрібно, щоб ти знову бився.

— Бився?

— Іде війна, — сказав Алтань, — і нам потрібна сила богів.

— Сила богів, — повільно протягнув Фейлень. А тоді засміявся.

Це був не людський сміх. Це було високе відлуння того, що відбивалося від гірських стін, немовби скавчання кажанів.

— Ми вже билися за тебе, — сказав він. — Ми билися за Імперію. За твою трикляту Імператрицю. І що це нам принесло? Удар у спину та мандрівку до цієї гори.

— Ти спробував скинути Замок Ночі зі скелі, — зауважив Алтань.

— Ми заплуталися. Ми не знали, де ми, — Фейлень говорив пригнічено. — Але нам ніхто не допоміг… ніхто нас не заспокоїв. Ні, натомість ти допоміг запроторити нас сюди. Коли Туйр приборкав нас, ти тримав мотузку. Ти тягнув нас сюди, як худобу. Ти стояв там і дивився, як камінь накриває наше обличчя.

— Не я так вирішив, — сказав Алтань. — Туйр подумав…

— Туйр злякався. Він просив нашої сили й відступив, коли її стало забагато.

Алтань зглитнув.

— Я не хотів для тебе такого.

— Ти обіцяв, що не нашкодиш нам. Я думав, ти про нас дбаєш. Ми були налякані. Вразливі. А ти зв’язав нас уночі, приборкав своїм полум’ям… Ти хоч уявляєш біль? Жах? Ми завжди билися на твоєму боці, а ти відплатив нам вічною мукою.

— Ми приспали тебе, — сказав Алтань. — Упокоїли тебе.

— Упокоїли? Ти вважаєш, це спокій? — просичав Фейлень. — Ти хоч уявляєш, як воно в цій горі? Намагатися вийти з цього каменю, перевіряти, чи зможеш протягнути ще хоч годину? Боги не мають бути замкненими, навіть найслабші. Ми вітер. Ми віємо в усіх напрямках. Ми не коримося господарю. Ти знаєш, що таке мука? Ти знаєш, що таке нудьга?

Фейлень виступив уперед і розкрив руки до Алтаня.

Жинь напружилася, але нічого не сталося.

Можливо, бог, якого прикликав Фейлень, був здатний на неймовірну силу. Можливо, за звичайних обставин він зміг би зрівняти з землею селища, розірвати Алтаня на шмаття. Але вони були всередині гори. І хай якими були можливості Фейленя, тут боги не мали сили.

— Я знаю, як жахливо бути відрізаним від Пантеону, — промовив Алтань. — Але якщо ти битимешся на моєму боці, якщо пообіцяєш себе не втрачати, то ти вже ніколи не знатимеш цих страждань.

— Ми стали божеством, — сказав Фейлень. — Гадаєш, нам є діло до того, що відбувається зі смертними?

— Мені не треба, щоб ти переймався смертними, — наполягав Алтань. — Мені треба, щоб ти пам’ятав мене. Мені потрібна сила твого бога, але ще дужче потрібна людина всередині. Людина, здатна себе контролювати. Я знаю, що ти там, Фейленю.

— Контролювати? Це ти нам говориш про контроль? — Фейлень заскреготів зубами, немовби кожне слово було прокляттям. — Нас не можна контролювати як тобі заманеться, немовби стадо тварин. Ти переоцінив себе, маленький спірлійцю. Ти привів у цей жалюгідний, маленький матеріальний світ сили, яких не розумієш, і твій світ буде безмежно цікавішим, якщо хтось зітре його на порох.

Алтаневе обличчя зблідло.

— Жинь, відступай, — тихо сказав він.

Дзян мав рацію. Чаґхань мав рацію. Ціла армія таких істот прирече світ на погибель.

Жинь відчула, що ще ніколи так не помилялася.

«Не можна випускати цю істоту з гори».

Схоже, тієї миті ця ж думка сяйнула й Фейленю. Він ковзнув поглядом із Алтаня та Жинь до потоку світла двома ярусами вище, звідки чулося завивання вітру ззовні, і криво посміхнувся.

— Ага, — сказав він. — А двері лишили навстіж відчиненими?

Його сліпучі очі ожили злісним сяйвом, і Фейлень попрямував до виходу з тугою потопельника, який відчайдушно тягнеться вгору, аби вдихнути.

— Фейленю, прошу. — Алтань простягнув руку. Його голос був тихим, немовби він думав, що зможе заспокоїти Фейленя так само, як заспокоював Суні.

— Ти нам не загроза. Ми можемо розірвати тебе, — презирливо промовив Фейлень.

— Знаю, — погодився Алтань. — Але вірю, що ти цього не зробиш. Я вірю людині всередині.

— Ти дурень, якщо вважаєш мене людиною.

— Мене, — сказав Алтань. — Ти сказав «мене».

Обличчя Фейленя зсудомило. Блакитне світло згасло в його очах. Риси змінилися лише трохи, презирлива посмішка зникла, а рот рухався так, немовби Фейлень намагався вирішити, яким командам коритися.

Алтань відклав тризуб убік, подалі від Фейленя. А потім зумисне повільно відкинув зброю подалі й від себе. Тризуб брязнув об стіну, і цей звук луною пройшовся по всій горі.

Фейлень витріщився на тризуб, з невірою розплющивши очі.

— Я довіряю тобі своє життя, — сказав Алтань. — Я знаю, що ти там, Фейленю.

Він знову повільно простягнув руку.

І Фейлень її схопив.

Від дотику тіло Фейленя струсонулося. Коли він підняв очі, то на його обличчі застиг такий же наляканий вираз, який Жинь уже бачила в Суні. Очі широко розплющені, темні та благальні, немов у дитини, яка шукає захисту. Втрачена душа, яка відчайдушно шукала якоря, аби повернутися до світу смертних.

— Алтаню? — прошепотів він.

— Я тут, — Алтань виступив уперед. Як і раніше,