Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

Звичайно, усе ніби свідчило, що він мене ошукав, хоча остаточно я вагаюся зробити цей висновок, і то зовсім не тому, ніби я не хочу визнати, як у випадку з лордом я просто сплохуваїв, а тому, що якісь невловні риси в його поведінці не вкладаються повністю ні в категорію ошуканців, ні лордів, яким щось перешкодило дотримати слова. Мені це важко пояснити, бож, наприклад, вийшовши з поліції, я і не сподівався, що мені повернуть авто, хоч при) тому не весь я, а якась частина моєї свідомости не тільки чекала, а й непохит но знала: все відбудеться саме так, як пообіцяв лорд, – і ніяк не погоджувалася з тимчасовою дійсністю, мовляв, коли авта не повертають, то ліпше якнайскоріше стерти з пам’яті цю історію, яку і так довелося замовчувати дружині та ще й вигадувати якісь недолугі пояснення, де я несподівано відбіг стільки грошей, бож від неї я досі ніколи не таїв жодних фінансових операцій, і вона завжди орієнтувалася в моїх комерційних справах.

Я досить довго думав над тим, що їй сказати, та мій розум наче задубів, і я нічого не потрапив знайти, бодай на перший погляд вірогідного, і тому, повагавшися, вирішив зупинитися на варіянті, ніби ті гроші я загубив. Це звучало зовсім непереконливо, і дружина аж розсердилася не стільки за те, що я взагалі загубив, як радше за мою неспроможність пояснити, ні де це сталося, ні за яких обставин, відчуваючи, як я щось замовчую, проте безсила витягти з мене, чому я замовчую і що саме, і явно вражена моїм нещасним виглядом, особливо моїми, як я тепер розумію, надто наполегливими запевненнями, ніби я загубив ті гроші.

Зрештою, мій нещасний вигляд, здається, і врятував мене. їй стало мене шкода, хоч моя поведінка вивела її трохи з рівноваги, вона заспокоїлася і нічого не розпитувала, за що я сповнився до неї глибокою вдячністю, сам уже пильнуючи, аби ніколи не повертатися до цієї теми.

Як я сам із подивом встановив, почуття, що мене обдурили, виявилося настільки неприємне (зрештою, кому приємно усвідомлювати, що його ошукали? Я не шкодував за грішми, мені не раз доводилося втрачати в комерційних справах, однак там я ризикував і був свідомий ризику: чи виграю, чи програю, я вважав себе ініціятором моїх дій, і програвання не здавалося ганебним), воно так мене пекло, аж я постановив знищити усе, що нагадувало про купівлю авта.

Видерши із записної книжки телефонне число лордового аґента, якому я мав подзвонити, щоб отримати запасний ключ від авта, – телефонне число, всукане мені лордом Ессексом, – і викинувши до коша, я прикинув, що для душевного спокою властиво найкраще знищити і всю записну Книжку, аби видерта сторінка ніколи вже не скеровувала думок до цієї історії. І тут я прорахувався.

Адже я нібито знав, як надто ретельна пильність дає зворотні наслідки, тільки, імовірно, людина вже так створена, Що її дії ніколи не позначені остаточністю, і тому найкраще знання не рятує її від найпримітивніших помилок, навіть якщо вона і свідома того.

Щоб знищити записну книжку, довелося б переписувати усі телефони й адреси, а їх назбиралося забагато, і мені того не хотілося, бо я вважав би безглуздям витрачати намарне стільки часу. І саме від того, що не хотілося, я завагався, і мене посіли сумніви, мовляв, адресу не викидають до коша, не перевіривши, чи вона фіктивна, і тому коли за нею нахилитися й набрати число, адже тут справді нема нічого поганого, тоді я вже остаточно, раз назавжди знатиму, чи лорд ошуканець і чи він дав мені недійсний телефон, виключно, аби переконливіше запаморочити мені голову купівлею авта, бо хто раз зважився на брехню, той обставляє її якомога правдоподібнішими фактами, і тоді не важко винайти й агента, який ніколи не існував; проте, доки я не підніму слухальця і не наберу числа, я ніколи не знатиму з певністю, чи аґент дійсно вигадка. Те, що в мене відібрали авто, нібито автоматично виключало його існування, однак якщо комусь дають телефон, то, здається, все таки припускають, ніби за ним стоїть хтось конкретний, а це означало – витягти з коша число і подзвонити.

Тому після деяких вагань, кленучи свою нестійку, а одночасно, може, надто впорядковану вдачу, яка мордувала мене усе доводити до кінця, я вигріб з коша папірець з телефоном лордового агента і заходився набирати числа, твердячи собі, що телефон фіктивний і з мого боку суцільні дурощі витрачати час на річ, яка і так очевидна.

Беручи слухальце, я й справді настільки не готувався почути когось реального за телефонним числом, що коли мені відповів голос і сказав, якщо я маю до нього якусь справу, він мене чекає і щоб я записав, де він мешкає і як до нього їхати, де пересідати і як найкраще дійти, я негайно погодився, захекано, наче мене щойно вирятували з води, призначивши годину побачення і витираючи піт, який лив з мене від думки, що я побачу аґента лорда, отже правдоподібно навіть отримаю втрачене авто, став вгамовувати свою радість пригадуваннями про лорда, якими мене частували в поліції, та вони тепер ані трохи не діяли.

Місце, де я умовився зустрітися, виявилося тютюновою крамницею, хоч ця крамниця, чи радше частина її, служила ніби коридором, а то й вуличним проходом до внутрішнього двору, який, до речі, і виднівся з крамниці. Імовірно, цю крамницю й справді влаштували серед колишнього проходу, такі проходи попід будинками траплялися біля базарів, і в них тоді стояли рундуки з кавунами, молоком або високим житнім хлібом, який я тільки раз у житті їв у ранньому дитинстві, коли тітка, кудись поспішаючи, вперше провела мене базаром і купила шматок хліба з тих чорних пасок, хоч у дійсності вона купила мені не хліба, а якихось цукерок, яких я зовсім не хотів, і їй навіть на думку не спало, а мені, сором’язливому хлоп’яті, не випадало попросити, що я просто умліваю від бажання скуштувати звичайного чорного хліба (бо дома панує тільки білий), який височіє на рундуку і пахне на весь базар, але в моїй пам’яті тітка підійшла до баби, яка відкраяла скибку чорного хліба й дала мені зі словами: