Читати книгу - "Ми проти вас"

Петер Андерссон приходить додому в порожній будинок. Міра ще на роботі, діти десь із друзями. Петер готує собі вечерю і сідає їсти перед хокейним матчем по телевізору. Його телефон мовчить. Коли Петер багато років тому почав працювати спортивним директором, він ненавидів звук, із яким дзвонив його телефон, тому що дзвінки ніколи не припинялися. Навіть під час відпустки. Тепер йому не вистачає цього звуку.

Майя відчиняє двері, заходить у передпокій. Її тато встає з дивана, намагаючись не показувати, як він радіє, що тепер не сам удома. Майя вимучена після тренування з единоборств, але, побачивши татів вираз обличчя, таки приносить свою гітару. Вони грають у гаражі три пісні, а тоді Майя каже:

— Мама тобі розповіла? Про… музичну школу?

Петер має здивований вигляд. А тоді ніяковіє:

— Ми… ми з твоєю мамою… останнім часом ми не встигали поговорити.

Майя приносить листа зі школи.

— Навчання починається в січні. Це далеко звідси, мені доведеться переїхати і треба позичити гроші, але… мама сказала, що все в порядку.

Після цього Петеру вже не вдається тримати себе в руках.

— Огризочку, я просто хочу, щоб ти була… щаслива… просто щаслива! — видихає він.

— Тату, ти знаєш, мені дуже хочеться, щоб ти теж… — шепоче донька.

Лео Андерссон іде сам-один Бйорнстадом. Без цілі, без планів — просто ходить собі містом. Коли він виросте, то буде згадувати, що тієї зими йому дуже хотілося мати щось, чим він би міг горіти. Усі інші, здається, вже знайшли те, що любили, втрачаючи голову: тато мав клуб, мама — свою нову агенцію, а в Майї була музика. Лео теж хотів мати щось своє. Можливо, він собі щось знайде, і можливо, з цього вийде ще одна історія.

Але сьогодні ввечері, коли він приходить додому, мама ще на роботі, а старша сестра вже спить. Тато сидить у вітальні, дивиться телевізор. Лео скидає верхній одяг і збирається, як усі новоспечені підлітки, зайти одразу до своєї кімнати. Але натомість він іде у вітальню, до дивана. Сідає біля тата. І вони разом дивляться хокей.

— Послухай… я… сподіваюся, ти знаєш, що я дуже тебе люблю, — каже тато в перерві між періодами.

— Я знаю, тату, знаю, — усміхається Лео і позіхає, ніби ці слова — щось саме собою зрозуміле.

Петер має надію, що попри все він часом буває правильним батьком. Коли Міра приходить додому, Петер і Лео вже сплять на дивані. Вона накриває їх пледами.

Бо піклування про сім’ю ніколи не закінчується.

46

«Ми скажемо, що то був

нещасний випадок»

Ви колись бачили падіння міста? З нашим це сталося. Часом так легко змусити людей ненавидіти одне одного, що вже й не збагнеш, як колись могло бути інакше.

Ця історія — про льодові арени і про всі серця, які б’ються в ритм із ними. Про людей і спорт, і про те, як вони по черзі підтримують одне одного. Про нас — тих, хто мріє і бореться. Хтось закохувався, хтось був розчавлений, ми пережили найкращі дні та найгірші дні. Бйорнстад піднімався з вигуком радості. В ньому зайнялося полум’я. Стався жахливий удар.

Були дівчата, які дали нам привід для гордості, були хлопці, які здобули для нас велич. Один автомобіль уночі їхав надто швидко. Ми скажемо, що то був нещасний випадок, але аварії стаються випадково, а цій ми могли б запобігти, і нам про це відомо. У цьому хтось буде винен. Багато хто. Винні будемо ми.

* * *

Хокей — це хокей. Просто гра. Нічого серйозного.

Коли у Бйорнстаді й Геді настає зима, дорогу на роботу й додому долаєш в однаковій темряві. Працівники відділення невідкладної допомоги в лікарні Геда, як і всі інші мешканці, збавляють час у розмовах про хокей.

Усі з нетерпінням очікують наступного матчу одні належать до червоної команди, інші — до зеленої, деякі лікарі й медсестри вже навіть не можуть розмовляти одне з одним. Сезон наближається до завершення, обидві команди перемагали у всіх своїх матчах, тож наступна гра між «Бйорнстад-Хокеєм» і «Гед-Хокеєм» набуває дедалі важливішого значення. Клуб, який здобуде перемогу, зможе вийти у вищий дивізіон. А клуб, який програє, може не дотягнути до наступного сезону. Все дуже швидко змінюється.

Ми переконуємо себе, що хокей — це просто хокей, але помиляємося. Один лікар бурмоче, що «гроші вбивають спорт». Одна з медсестер під час перерви на каву виголошує довгу тираду про те, як «впливові персони з асоціації придумують нові ліцензії з нереальними для малих клубів фінансовими вимогами, агенти витягують з ринку всі сили, спонсори мають свої забавки, долю матчів вирішують у нарадчих кімнатах, а не на арені!». Хтось зачитує уривок з газети: спортивні журналісти десь зі свого далекого кута пишуть, що такі команди, як «Бйорнстад» і «Гед» через кілька років перетворяться на фарм-клуби для великих команд. «Фарм-клуб? То що, для великих міст ми вже, бляха, якісь раби?» Хтось шипить: «Якби „Бйорнстад“ закрили, ми могли б усі сили вкласти в ОДИН клуб…» На це хтось відповідає: «А чому це НАС треба закривати? Чому б ВАМ не закрити свій клуб?». Між персоналом лікарні починається суперечка, вони по різні боки барикад, як і всі інші тутешні мешканці.

Але потім, як то завжди буває в їхній роботі, щось стається: новий виклик, нещасний випадок, поранених уже везуть. Тоді забуваються хокейні матчі й те, хто який колір підтримує. У відділенні невідкладної допомоги всі працюють разом, борються пліч-о-пліч, стають командою.

Цієї ночі вони докладуть усіх зусиль, щоб врятувати життя тим, кого привезуть до відділення. Але цього буде недостатньо.

* * *

Якби в Ани й Відара була звичайна історія любові, вони, можливо, прожили б разом усе життя. Можливо, встигли б набриднути одне одному, розійтися або ще сотні разів закохатися одне в одного. Цілком звичайне життя тягнеться довго, якщо живеш його разом із кимось.

Але якщо ти незвичайний підліток,