Читати книгу - "Житія Святих - Вересень, Данило Туптало"

учнем моїм"; має силу Бог і в цьому житті її тобі показати. Перестань отож печалитися — чому сам себе вбиваєш печаллю? — але дякуй Богові за все і не погубляй надії своєї, адже і я, коли учитель мій Агапіт звістив мені про твій у монастир прихід і про скорботу твою, молився старанно за силою моєю, хай дасть тобі Бог терпіння і мужність і хай влаштує щодо тебе і щодо дочки твоєї все на користь, і хай утішить тебе. І маю надію, що Бог усіх утіх не залишить тебе до кінця в печалі бути, але, хоч не швидко, одначе відкриє тобі про дочку твою, що через неї так нарікаєш". А ще боялася Євфросинія, щоб не бути пізнаною через довгу мову й рече Пафнутію: "Іди вже з миром, пане мій!" Пафнутій же, послухавши цих слів, наповнився сліз і радості, горіло-бо серце його природною любов'ю до Ізмарагда, велику діставши користь од тієї бесіди, відійшов до ігумена й рече йому: "Один Бог відає, отче, скільки дістав користі від того брата і такою благодаттю Божою від слів його наповнився й радістю, так ніби знайшов улюблене дитя". Попросив Пафнутій усіх про молитву й повернувся у дім свій.

Пробув же Ізмарагд у монастирі тім тридцять і вісім літ так як ангел живучи, і впав у хворобу, від якої й помер. А перш ніж відійти, прийшов Пафнутій у монастир на поклоніння і відвідання братії. Після ж звичайної бесіди з ігуменом рече: "Отче, наскільки можливо, звели мені, щоб побачив брата Ізмарагда, бо вельми душа моя любить його". Прикликав же ігумен Агапіта і звелів йому відвести Пафнутія до Ізмарагда. Зайшов-бо Пафнутій у келію Ізмарагдову і побачив його, що лежав на ложі вельми хворий, припав до ложа його, плачучи й говорячи: "Горе мені, де солодкі слова твої, де обіцянки, ти ж мене втішав, що маю побачити загинулу дочку мою, а тут не тільки її не бачу, але й тебе, в котрому певну маю втіху, позбувся. Горе мені, хто ж бо тепер утішить старість мою. До кого йду і хто печалі моїй відрадою буде; плачу нині на подвійну втрату, адже тридцять і вісім літ не бачу дочки моєї і не дістав щодо неї ніякого звіщення, а тут дорогий мій Ізмарагд залишає мене, щодо нього ж я так радів, ніби знайшов загибле дитя своє. І на що тепер сподіватися, де знайду втіху? — і вже зійду із печаллю у гріб мій". Бачив Ізмарагд Пафнутія, який невтішно ридав і рече до нього: "Пощо нітишся і самого себе печаллю вбиваєш, хіба не міцна є рука Господня і чи є що неможливе у Бога? Поклади вже кінець печалі, згадай, як Якову з'явив Господь живого Йосипа, коли про нього як про мертвого ридав. Той-таки Бог і тебе втішить, молю-бо тебе, пробудь тут три дні і не залиши мене". І пробув Пафнутій у монастирі, міркуючи подумки й кажучи: "Може, Господь явить щось Ізмарагду про дочку мою". Коли ж настав третій день, звідала Євфросинія про відхід свій до Господа, закликала батька свого Пафнутія і рече йому: "Оскільки всемогутній Бог учинив зі мною як захотів і здійснив бажання моє і вже доступився я кінця, пройшовши подвига іноцтва не своєю силою, а поміччю Того, що мене уберіг від ворожих сітей. Не хочу отож, щоб і ти більше про дочку свою печалився, я є Євфросинія, дочка твоя, ти ж батько мій; я є та, котру ти шукаєш, я заради любові Божої залишила тебе, отця мого, і весь спадок мій, і зарученого тимчасового та й пришла сюди, потаївши природу мою. Але молю тебе: не допусти, щоб хтось інший опрятав тіло моє, тільки ти сам учини це. Іще тебе молю: виконай обітницю мою, яку обіцяла отцю обителі цієї: коли молила, щоб мене сюди прийняли, казала, що маю маєтки великі і їх унесу в обитель оцю. Учини ж те, батьку мій, і віддай добро, ' яке залишилося, обителі цій, що добре влаштована, і молись про мене". Це сказавши, віддала духа свого Господові. Почув це Пафнутій і, побачивши, що вмерла Євфросинія, від жаху та жалю великого весь розслаб і впав на землю, ніби мертвий. Прибіг Агапіт, побачив їзмарагда вмерлого і Пафнутія ледве живого, який лежав, вилив воду на лице його, каже: "Що тобі, пане Пафнутію?" Він же відповів: "Залиш мене тут умерти, бо дивне чудо тут побачив зараз". Вставши, впав на лице вмерлої і безліч сліз вилив, плачучи й кажучи: "Горе мені, дитино моя солодка, чому раніше цього часу не відкрилася ти мені, хай би і я вмер з тобою! Горе мені, що утаїлася ти від мене! О дочко моя дорога! Як добре уникла ти ворожих сіток і втекла ти від світодержців тьми віку цього і ввійшла ти у життя вічне!" Це почув Агапіт і, пізнавши дивну річ, жахнувся і побіг сказати ігумену. Прийшов же ігумен із поквапом великим, припав на лице її святе й ридав, кажучи: "Євфросиніє, наречено Христова і дочко святих, не забудь дружини своєї з монастиря цього, але молись за нас до Господа нашого Ісуса Христа, щоб дав нам, добре подвизаючись, прийти до пристановища спасіння і мати частку зі святими його!" І звелів ігумен зібратися усій братії, аби з належною честю поховати її тіло. Коли ж зібралися, прийшовши, то побачили дивне тут чудо, що прославило Бога, котрий діяв у немічній плоті міцною своєю силою. Один із братії був на одне око сліпий, він прибіг до мощів преподобної і, плачучи, цілував святе тіло, і тоді розплющилося око його і прозрів. Братія ж, бачачи таке чудо, величала милість Божу і славила угодницю його святу Євфросинію; пошановували й користувалися всі вельми від такого життя її святого; поховали ж її у гробі святих отців, творячи пам'ять її із радістю. Батько ж її Пафнутій пішов додому, роздав маєток свій церквам та монастирям, злидарям та чужинцям, а решту добра свого, частину немалу, приніс до того монастиря, віддав на потребу обителі і сам у ньому постригся. Випросив же келію дочки своєї, прожив у ній боговгідно десять років і помер на тій-таки рогожі, на якій і дочка його Євфросинія почила. Похований був чесно поблизу дочки своєї, і поставлено пам'ять їхню творити в усі літа на славу святій Тройці: Отця, і Сина, і Святого Духа, дивного у святих своїх Бога, Йому ж