Читати книгу - "Житія Святих - Вересень, Данило Туптало"

є некорисний для немічних, котрі не до кінця перемогли ворожу брань. Хочу отож, щоб ти був безмовний у келії своїй і там молився, не приходячи в собор; туди й харч має начальник твій подавати і щоб не виходив звідтіля нікуди". Вона ж відповіла: "Як звелиш, отче, так і чинитиму". І повелів ігумен Агапіту, щоб приготував келію усамітнену, щоб у ній жити Ізмарагду. Вчинив Агапіт усе повелене йому від ігумена і ввів Ізмарагда в усамітнену келію. І віддавалася там молитві, і посту, і неспанню, вночі і вдень служачи Богові в простоті серця так, аж дивувався начальник її Агапіт, котрий усій бра тії на користь розповідав про його труди и подвиги, і всі, хто слухав, прославляли Бога, бо здійснював таку силу в юності малолітній.

Пафнутій же, батько її, коли повернувся у дім, поспішив увійти в хоромину, в якій дочка його жила і, не знайшовши її, наповнився скорботи й печалі та й почав розпитувати із гнівом рабів та рабинь, що вчинилося Євфросинії, куди відійшла. Відповіли хлопці: "Вчора ввечері була, бачили її, сьогодні ж не з'являлася. Подумали, що батько її зарученого, прийшовши, взяв її до себе". І послав Пафнутій рабів у дім його, і не знайшли. Почув про це наречений і батько його, опечалилися вельми і, прийшовши до Пафнутія, знайшли його у великій тузі, на землі він лежав і плакав. І сказали до нього: "Може, хто звабив її і втік з нею?". І тоді слуги на конях були послані по всій Олександрії на розшук її і шукали по дорогах та домах сусідів своїх і по березі в кораблях. Пройшли багато монастирів жіночих, і поле, і пустелі, гори, і вертепи, старанно шукаючи дочки печального батька і, не знайшовши її, повернулися, нарікаючи, і плакали за нею, як за вмерлою. Жених же за обручницею своєю ридав, свекор за невісткою своєю нарікав, батько за дочкою своєю, як колись Яків за Йосипом, гірко плакав, говорячи в плачі своєму таке:

Горе мені, дитино моя солодка!

Горе мені, світе очей моїх!

Горе мені, утіхо душі моєї!

Хто скарба мого викрав,

Хто добро моє захопив,

Хто багатство моє зруйнував,

Хто гілку мою засушив,

Хто світильника мого загасив,

Хто надію мою забрав,

Хто красу дочки моєї зґвалтував?

Який це вовк ягницю мою розтерзав,

Яке місце таке світле обличчя сховало?

Вона мені була роду на відновлення,

Вона мені в старості жезл,

Вона мені в печалі втіха!

Земле, земле!

Не покрий плоті моєї,

Доки не довідаюсь,

що з Євфросинією,

дочкою моєю, сталося!..

Так Пафнутій із плачем промовляв, всі там зібрані друзі й сусіди зняли голоси свої і плакали, співчуваючи по марній пагубі дочки його. Пафнутій же, не знаходячи відради в печалі своїй, пішов до раніше згаданого монастиря, в якому й дочка його в затворі творила подвига, упав у ноги ігумену й рече: "Не промовчи, отче, молячись до Бога, щоб знайшовся труд молитов твоїх, не знаю-бо, що сталося дочці моїй: чи вкрав її хтось, чи в інший якийсь спосіб загинула". Почув про те чесний старець, знітився вельми і, зібравши до себе всю братію, рече: "Викажіть любов, братіє, помоліться Господу, щоб зволив відкрити нам про дочку друга і благодійника нашого Пафнутія". Постили й молилися всі проздовж цілої цілої седмиці, і не було їм у цьому жодного одкровення, як це раніше в їхніх проханнях бувало; молитви-бо Євфросинії були до Бога вдень і вночі, щоб не розкрив її Бог у цьому житті, і її молитви перемогли молитви всієї братії. Коли ж не дістали одкровення, почав ігумен утішати Пафнутія, кажучи: "Мій сину, не нехтуй Господньої кари ... бо Господь, кого любить, того він карає", Це знай, що без волі Господньої жодна птиця миттю не впаде на землю, тим більше дочка твоя. Без повеління його нічого не буває; знаю-бо, що дочка твоя добру частку вибрала і через це нам щодо неї нічого не відкрилося від Бога. Коли б у лихі діла впала (нехай так не буде) ніколи б Бог не зневажив таку велику працю братії моєї, але всяко явив би про неї; маю на Господа надію, що в цьому житті Бог тобі явить її". Це почувши, Пафнутій трохи втішився від печалі і, подякувавши Богу, пішов у свій дім, молячись старанно в усі дні і творячи добрі справи, подаючи милостиню велику тим, що потребують.

Минуло кілька днів і знову відвідав монастиря, просячи братію про молитву. Якось поклонився ігумену й рече: "Молися за мене, отче, що не можу позбутися скорботи щодо дочки моєї, не втішилася душа моя й трохи, але більше шириться рана серця мого і день від дня обновляється болість моя". Ігумен, бачачи печаль його велику, втішав його всяко, бесідуючи з ним. Згадав Ізмарагда й рече: "Є у нас брат духовний, що прийшов од палацу царя Теодосія, і всі маємо користь від його життя, чи ж хотів би ти побесідувати із ним, щоб принаймні малу прийняти відраду від бесіди із ним, наповнений-бо є Духу Божого". Він же мовить: "Хочу!" І покликав ігумен Агапіта, кажучи: "Веди Пафнутія до Ізмарагда, хай побесідує з ним". Не відав-бо ігумен, що Ізмарагд є дочка Пафнутієва. І пішли Агапіт із Пафнутієм до Ізмарагдової келії. Коли ж уздріла Євфросинія батька свого, пізнала його і вся сліз наповнилася. Пафнутій же гадав, що від змилування молитвенного плаче, не пізнав-бо її, бо пропав цвіт лиця її від великої повстриманості та всеношних молитов. І покрила Євфросинія клобуком лице своє, щоб не була пізнана, і, сидячи, учинила молитву. І почав Ізмарагд розпоширювати слово до Пафнутія, кажучи йому про Царство Небесне в славу вічну, до якої людина може прийти смиренням, чистотою та святинею, милістю та любов'ю. Говорив про відречення світу, що не годиться любити дітей більше, ніж Бога, котрий усіх є Творець, апостольське писання з'являючи, "що скорботи приносять терпеливість, а терпеливість — досвід". І, бачачи батька у великій скорботі, співчувала йому і втішала його, кажучи: "Пойми мені віру, що не зневажить тебе Бог. Коли б на шляху пагубнім була дочка твоя, явив би тобі Бог заради молитов святих отців, які про те молилися старанно. Але вірую Богу, що дочка твоя доброго послухала порадника, котрий казав у Євангелії: "Хто більше, як мене, любить батька чи матір, той мене не достойний" і: "Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути