Читати книгу - "Все королівське військо"

Хазяїн знову відкинувся в кріслі, повіки його обважніли, проте очі пильнували, мов із засідки, з-під навислого на чоло чуба.

Адам раптом устав і пройшовся по кімнаті. Тоді зупинився перед холодним каміном, де й тепер видно було попіл та обгорілі клапті паперу, хоч настала вже весна і камін давно не розпалювали. Вікно в кімнаті було відчинене, і знадвору вливалося нічне повітря, в якому замість капустяно-пелюшкового духу вчувався дух вогкої трави та зеленого листя розкидистих дерев — дух, що йому було зовсім не місце в тій кімнаті. І мені раптом згадалося, як одного вечора до кімнати, де я сидів, залетів великий нічний метелик блідуватого яблучно-зеленого кольору, завбільшки з дрімлюгу, м’який і тихий, наче сон, з дуже гарною назвою — сатурнія люна. Хтось залишив раму з сіткою відхилену, і метелик закружляв над столами й стільцями, мов великий блідо-зелений шовковистий листок, закружляв і запурхав в електричному світлі, де йому звичайно було не місце. І так само не місце було нічному повітрю в Адамовій кімнаті.

Адам сперся ліктем на дерев’яну полицю над каміном, запорошену так, що на ній можна було написати пальцем своє ім’я, з безладною купою книжок та чашкою, в якій засохла кавова гуща. Він стояв там, наче був у кімнаті сам-один.

Хазяїн пильнував за ним.

— Атож,— мовив Хазяїн,— приведе в рух вантажний поїзд і…

Та Адам не дав йому доказати.

— Що ви хочете мені довести? Не треба нічого доводити. Я ж сказав, що згоден. І край! — Він люто зиркнув на огрядного чоловіка у широкому кріслі й повторив: — І край! А мої мотиви вас не стосуються.

Хазяїн мляво посміхнувся, зручніше вмостився у кріслі й сказав:

— Еге ж, ваші мотиви мене не стосуються, доку. Та я просто подумав, що, може, ви захочете дізнатися про мої. Усе ж таки ми маємо робити спільне діло.

— Я маю керувати лікарнею,— заперечив Адам і, кривлячи уста, додав: — Якщо, по-вашому, це означає робити спільне діло…

Хазяїн голосно засміявся. Тоді підвівся з крісла.

— Доку,— мовив він,— та не турбуйтеся ви. Я подбаю, щоб ваші рученьки лишилися чисті. І щоб ніде на вас і плямочки не сіло, доку. Я приміщу вас у тій пречудовій антисептичній стерильній шестимільйонній лікарні й загорну в целофан, щоб ніхто вас і пальцем не торкнувся.— Він ступив до Адама й ляснув його по плечу.— Вам нема чого турбуватися, доку.

— Я й сам можу дати собі раду,— відрубав Адам і скоса подивився на руку на своєму плечі.

— Звісно, що можете, доку,— погодився Хазяїн і забрав руку з його плеча. Тоді раптом змінив тон на поважний і офіційний: — Певна річ, ви захочете поглянути на всі проекти. Ви можете внести в них свої зміни після належних консультацій з архітекторами. З цих питань з вами зустрінеться містер Тодд із компанії «Тодд і Уотерс». А тим часом починайте добирати штат. Це вже ваш клопіт.— Він одвернувся і взяв з деки фортепіано свого капелюха. Потім знов обернувся до Адама і востаннє, ніби підсумовуючи враження, зміряв його поглядом від голови до ніг.— Ви молодчага, доку,— мовив він,— і не слухайте тих, хто казатиме вам, що це не так.— А тоді круто повернув до дверей, перш ніж Адам устиг відповісти. Якщо той мав що відповісти.

Ласун і я рушили за Хазяїном. Ми не спинилися сказати «на добраніч» чи подякувати за гостинність. Та такого й не передбачалося правилами гри. Проте у дверях я все-таки озирнувся й мовив:

— Бувай, друже.

Але Адам не відповів.

На вулиці, вже біля машини, Хазяїн начебто завагався. Тоді сказав:

— Ви їдьте. Я пройдуся пішки.— І подався вулицею до центру міста, повз обшарпаний багатоквартирний будинок, де мешкав Адам, повз сусідню бакалійну крамничку, дешеві пансіони та вбогі одноповерхові будиночки.

Тільки-но я заліз у машину і вмостився на Хазяїновому місці поруч із Ласуном, як у будинку гримнула музика. Вікно було розчинене, і музика лунала на всю вулицю. То Адам вибивав душу із свого дорогого фортепіано, сповнюючи тихе нічне повітря гримкими, мов гуркіт Ніагарського водоспаду, звуками.

Ми поїхали вулицею і невдовзі випередили Хазяїна, що йшов похиливши голову й не звернув на нас ніякої уваги. Тоді повернули на одну з гарних вулиць, де над головою нависало склепіння дерев і молоденьке листячко здавалося чорним проти неба, а в світлі вуличних ліхтарів було блідо-зеленим, майже білястим. Тепер ми вже не чули Адамової музики.

Я відкинувся на сидінні, заплющив очі й, легенько, м’яко погойдуючись разом з машиною, став думати про те, як Хазяїн і Адам Стентон дивились один на одного з різних кінців кімнати. От уже не сподівався, що колись таке побачу. Але це сталося.

Я виявив істину, відкопав її з попелу, із сміття, з доісторичних покидьків, з гробовища, і послав ту дрібочку істини Адамові Стентону. Я не міг перекроїти істину відповідно до його уявлень. Тож нехай пристосовує свої уявлення до цієї істини. Так вважаємо ми, дослідники історії. Істина робить людину вільною.

Отак я напівлежав на м’якому сидінні й думав про Адама і про істину. І про Хазяїна, про те, в чому, як він сказав, істина. В чому добро. В чому справедливість. Заколисаний погойдуванням «кадилака», я міркував собі, чи справді він вірить у те, що сказав. Він сказав: добро треба зробити із зла, бо більш нема з чого його робити. Ну що ж, він таки зробив якесь добро із зла. Оту лікарню. Лікарню Віллі Старка, що стоятиме й по тому, як він помре і піде в непам’ять. Так сказав сам Віллі Старк. Та коли Віллі Старк вірить, що добро завжди доводиться робити із зла, то чого ж його так занепокоїло цілком логічне бажання Малюка Даффі облагодити оте дільце з підрядом на будівництво лікарні? Чого він так розпалився тільки через те, що Малюкова відміна Зла могла домішатися до сировини, з якої він збирався робити Добро.