Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Старий Джуро радів, що не помилився у зятеві. Він учив його грати в карти, водив на стадіон «Цивільного» і пояснював, що в цілому світі немає кращих гравців за Івицю Бека та Іцу Хитреця. Бек, на жаль, виїхав до Франції. Замість того, щоб ми милувалися його ногами, Івек нині милується ніжками красунь-француженок. «Типова доля великого митця!» — завжди однаково закінчував Джуро Вайсу розмову про футбол.

Війна прийшла несподівано, у розпал партії у преферанс і посеред матчу. Джуро бачив, що сини Ізраїлеві тікають з міста, але думав, що їхній страх завеликий і що це наслідки надмірної побожності. Він і не боявся, і до синагоги не вчащав. Якщо потрібно було дати грошей на бідних, або старих, чи футбольному клубу «Маккаб» на купівлю нової форми, Джуро завжди був щедрий, але не дозволяв себе втягувати в історії, пов’язані з Богом, вірою та народом. Казав, що він єврей за власною, а не за чужою міркою, і тільки Бог знає, чия мірка правильна, а чия ні.

Та коли диявол прийшов по своє, ніхто вже не питав Джуро, яка в нього мірка. Вони сиділи за кухонним столом і мовчали. Їх було п’ятеро, а зірок Давида — чотири. З тієї миті лише Радослав був вільною людиною, тим, хто не мусить приколювати знак на груди зліва, виходячи з дому. У ту мить його сором був більший за страх Джуро Вайса, його дружини Перли, сина Саламона й дочки Сабіни. Якби його спитали, чого б він хотів найбільше, за якої умови почувався б реалізованим у житті — Радослав Котроман, клерк із Любушкого, попросив би, щоб йому теж дали ту єврейську зірку, щоб не відрізнятися від тих, із ким живе, і від тієї, котру любить. Окрім того, що його бажання не було розважливим, воно ще й не було знаком бозна-якої відваги й жертовності. Якби не одружився з єврейкою, якби її батько практично не всиновив його, не вчив картярських фокусів, якби не історії про Івицю Бека та паризький «Рейсінг», і якби вперше в парку Максимир не погладив Саламонову голову, Радослав лишився б абсолютно байдужим до того, що відбувалося і що тільки мало відбутися з євреями.

Тепер же, найперше із сорому, а потім — бо зрозумів, що гра йде на життя, він учинив те, що в часи прийдешні вважатиметься прикладом самовідданого героїзму. За кілька днів, користуючись родинними зв’язками та знайомствами з рідного краю, рясно порушуючи закони, він розпродав усе майно Джуро Вайса, навіть те, що формально не можна було продавати, бо воно потрапило під іпотеку усташської поліції. Він підкупив кого треба, обдурив тих, кого вдалося обдурити, і за два тижні по тому, як вони розглядали чотири шестикутні зірки на кухонному столі, Джуро з сім’єю опинилися в Лондоні. Про те, як вони туди дісталися, треба було б розповісти окрему довгу історію, та позаяк вона не пов’язана ні з інцидентом в перекусній «Ятриб», ні зі смертю Сані Котроман, її ми залишимо до кращої нагоди.

Чому ж Радослав теж не поїхав у Лондон, чому вирішив полишити дружину до кінця війни? Це одне з тих питань, на які можливі десятки відповідей, але жодна не є правильною. Коли Джуро запитав, чому він не іде з ними, — той відповів, що залишатиметься в Заґребі, щоб їм було куди повернутись. Коли Перла благала його передумати і не жертвувати собою даремно, він сказав, що погано почувається і тому не може поїхати. Коли Саламон спитав, чи побачить його ще колись, той обійняв його і на вухо продиктував чемпіонський склад «Цивільного». Коли Сабіна в останню ніч промовила: «Якщо це кінець…» — Радослав прикрив їй вуста долонею і сказав: «Бідолашна моя, якби я вмів співати так само добре, як не вмію, я б заспівав тобі зараз пісню, і вона не йшла б тобі з голови, поки не повернешся». Сабіна після цього плакала, а він пробував її лоскотати. Не знав, що жінка перестає бути чутливою до лоскоту, коли остаточно потоне в сльозах.

Щойно відправив своїх із Заґреба — війна для Радослава Котромана закінчилася. Він блукав спорожнілим містом, зустрічав ранки в приміських корчмах і водив компанію з парубками, які великими гуртами приїздили з його рідних місць: хтось у чорній усташській формі, хтось у дорогому костюмі з англійського сукна, але більшість — у робочих комбінезонах і з ящиками добре висушеного пресованого тютюну, які ховали по горищах будинків у центрі міста. Якщо після чотирьох зірок Давида на кухонному столі він відчув, що настали лихі часи, і якщо тоді кожну його клітину пронизав сором, то тепер, вільною людиною, Радослав бачив, яка на вигляд радість апокаліпсису. Не тільки бачив це, але й забув більшість із того, що знав доти. Йому почав подобатися новий образ Заґреба, міста, що більше не було для нього холодним і непривітним, він більше не почувався тут гостем, який підсвідомо пильнує, щоб у його мові не чути було герцеґовинського клекоту.

Через Зрінєвац[127] проходили патрулі зі знайомими обличчями, перед Міською кав’ярнею лунала багатоголоса пісня про Клобук, село поблизу Любушкого, що дало Хорватії трьох нових міністрів, тіні від трьох мінаретів простягалися в сутінках по Звонимировій вулиці, ширився важкий дух народних кухонь, сходами, що спускалися на Долацький ринок, котилася ґламочанська картопля… Удалині перегукувалися гармати, а на кожному кроці лунали пісні переможців. Радослав був переконаний, що фріц не може програти війну і що Поґлавник[128] мудро вчинив, сховавшись у Гітлера під полою. Але так само знав, що мусить настати час, коли кров припинить нуртувати в жилах, а безум перестане пульсувати в головах. Як у Німеччині, так і в нас. Коли це станеться, він знову матиме свою Сабіну, знову гратиме з Джуро Вайсом у белу та преферанс. Без шаленства нема війни, без війни нема держави, а без держави Заґреб назавжди лишився б місцем, де Радослав Котроман опинився випадково, без жодної рідної душі й без права бути тим, ким є. Якби восени 1941-го, а потім і в наступні три роки його запитали, чи він усім серцем та душею підтримує Анте Павелича і усташську владу, Радослав би з жаром відповів «так» і так само сказав би, що найголовніша його життєва мета — дочекатися дня, коли зможе під руку зі своєю Сабіною пройтися сонячною Ілицею.