Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— Боже мій, Індіє! — вигукнула Мелані, і Скарлет, хоч і яка вона була розпалена гнівом, вразило, що та всує згадала Бога.— Замовкни! Вона ж не знає і... замовкни! Ти дала слово...

— Ой дівчата! — розгублено озвалася, тремтячи губами, міс Дріботуп.

— Чого я не знаю? — Скарлет у нестямі схопилася на ноги і стала перед Індією, яка аж пашіла ненавистю, та Мелані, яка благально дивилася на свою зовицю.

— Ну й квочки! — раптом зневажливо кинув Арчі. І не встиг ніхто дорікнути йому, як його сивувата голова шарпнулася вгору, й він умить скочив на ноги.— Хтось іде. Це не містер Вілкс. Ану цитьте!

Голос його прозвучав по-чоловічому владно, і жінки тут-таки примовкли — розлюченість їхня в одну мить спала, коли Арчі прошкультигав до дверей.

— Хто там? — спитав він ще до того, як прибулець постукав у двері.

— Капітан Батлер. Відчиніть.

Мелані так прудко майнула через вітальню, що криноліни її звійнулися вгору й відкрили панталони до колін, а Арчі не встиг і за ручку дверей узятись, як вона вже шарпнула їх навстіж. На порозі став Рет Батлер — чорний капелюх з обвислими крисами був низько насунутий на очі, полами його пелерини лопотів рвучкий вітер. Цим разом він уперше забув про добрі манери, бо й капелюха не скинув, і не привітався. Він дивився тільки на Мелані й без ніяких вступних слів запитав:

— Де вони? Кажіть хутко. Це питання життя й смерті.

Скарлет і Туп, наполохані й розгублені, в подиві глянули одна на одну, а Індія, мов кощава стара кицька, метнулася до дверей і стала обік Мелані.

— Нічого йому не кажи! — запально вигукнула вона.— Він вивідач, пристібай!

Рет не сподобив її навіть поглядом.

— Швидко, місіс Вілкс! Може, ще не пізно.

Мелані стояла, мов скам’янівши зі страху, й тільки дивилась йому в обличчя.

— Що в біса...— почала Скарлет.

— Стуліть рота! — коротко кинув їй Арчі.— І ви теж, міс Меллі. Геть відси, чортів пристібаю!

— Ні, Арчі, ні! — скрикнула Мелані й поклала тремтячу руку Ретові на плече, мовби захищаючи його перед Арчі.— Що сталося? Звідки... звідки ви знаєте?

На смуглявому обличчі Рета нетерплячка змагалася з чемністю.

— Боже милий, місіс Вілкс, та їх підозрюють від самого початку... тільки вони досить мудро трималися... до сьогоднішнього вечора! Звідки я знаю? Я сьогодні грав у покер з двома п’яними капітанами-янкі, і вони вибовкали. Янкі знають, що цю ніч буде колотнеча, і вже наготувалися. Ці дурні самі вскочили в пастку.

На мить здалося, що Мелані хитнулась, як від важкого удару, але Рет вчасно підхопив її під пахви й не дав упасти.

— Не кажи йому нічого! Він хоче винюхати в тебе! — закричала Індія, бликаючи очима на Рета.— Чи ж він не казав, що був сьогодні з офіцерами-янкі?

Та Рет і цим разом не глянув на неї. Очі його були невідривно втуплені в побіліле обличчя Мелані.

— Скажіть мені. Куди вони поїхали? У них є певне місце, де вони сходяться?

Попри свій страх і розгубленість, Скарлет встигла помітити, що ніколи ще не бачила у Рета такого непроникного обличчя, як зараз, але Мелані явно угледіла в ньому щось інше, щось таке, що викликало довіру. Вона вивільнилась від руки, яка її підтримувала, і спокійно сказала, хоч голос її й тремтів:

— Над Декейтерською дорогою неподалік Наметища. Вони сходяться в погребі на колишній Саллівеновій плантації,— отій, що напівзгоріла.

— Дякую. Я поспішу. Коли янкі сюди прийдуть, ви нічого не знаєте.

Ту ж мить чорну його пелерину поглинула ніч, він зник так блискавично, наче й не був тут,— тільки гравій зашурхотів та шалено зацокотіли копита, коли кінь рвонув учвал.

— Сюди янкі йдуть? — скрикнула Туп, і дрібні її ніжки підкосились, а тіло безвладно простяглося на канапі — вона була занадто вражена страхом, щоб навіть заплакати.

— Та що тут коїться? Що він мав на увазі? Якщо ти мені не скажеш, я збожеволію! — Скарлет схопила Мелані за плечі й так рвучко шарпнула, наче хотіла витрусити з неї відповідь.

— Що він мав на увазі? А те, що з твоєї вини, можливо, вже загинули Ешлі й містер Кеннеді! — в голосі Індії разом з нотками смертельного страху звучала й зловтіха.— Перестань шарпати Меллі. Вона й так ледь жива.

— Та ні, зі мною все добре,— прошепотіла Мелані, хапаючись за спинку стільця.

— Боже мій, Боже мій! Нічого не розумію! Ешлі загинув? Та скажіть же мені, ради Бога!..

Скрипучий, як іржаві завіси на дверях, голос Арчі урвав бідкання Скарлет.

— Сідайте! — наказав він.— І візьміть до рук шитво. Шийте, наче нічого не сталося. Ці янкі, може, пасуть цей дім ще зо дня. Кажу — сідайте й шийте.

Тремтячи з переляку, жінки скорилися, навіть Туп узяла ослаблими руками шкарпетку, а очі її, широко розплющені, як у наполоханої дитини, запитливо перебігали з обличчя на обличчя.

— Де Ешлі? Що з ним таке, Меллі? — скрикнула Скарлет.

— А де твій чоловік? Це тебе не цікавить? — Блідаві очі Індії злостиво побликували, а руки жмакали й розпростували подертого рушника, який вона збиралася лагодити.

— Індіє, я тебе прошу! — Мелані спромоглася нарешті на мову, однак її побіліле тремтяче обличчя і зболені очі виказували, як тяжко це їй далося.— Скарлет, нам, певно, слід було б тобі сказати, але... але... ти так багато пережила сьогодні, що ми... що Френк думав... і ти завжди була така упереджена проти клану...

— Клану?

Скарлет повторила це слово, ніби вперше почула його й не розуміла, що воно значить, а тоді аж скрикнула:

— Клан! Але ж Ешлі не в клані! І Френк не може там бути! Він же обіцяв мені!

— Звісно, і містер Кеннеді в ку-клукс-клані, і Ешлі, й усі чоловіки, яких ми знаємо! — вигукнула Індія.— В них же є чоловіча гордість, чи ж не