Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Ще далеко? — спитав Гренвілл.

— Ще трохи, сер, — Роза розплющила очі й примружилась від яскравого сонячного світла. І від гіркої правди: Але я вже ніколи тебе не побачу. Я скучатиму за тобою кожен божий день свого життя.

— Це місця, де він виріс, чи не так? — спитав Гренвілл. — Уздовж цієї дороги.

Вона кивнула.

— Скоро ми проїжджатимемо ферму Геппі Комфорт. Вона мала кульгаве теля, яке забрала до будинку. А потім воно виросло і було їй таким близьким, що вона не змогла його забити. Наступна за нею — ферма Езрі Гатчинсона. Його дружина померла від тифу.

— Звідки ви все це знаєте?

— Норріс розповідав мені, — і вона ніколи цього не забуде. Усе своє життя вона пам’ятатиме кожне слово, кожен момент.

— Ферма Ісаака Маршалла теж на цій дорозі?

— Ми не їдемо на ферму Ісаака Маршалла.

— Тоді куди?

Вона показала вперед, де щойно з’явився охайний сільський будиночок.

— Я вже бачу цей будинок.

— Хто там живе?

Людина, яка була більш добра та щедра до Норріса, ніж власний батько.

Коли карета зупинилась, двері будинку відчинилися, і на ґанку з’явився старий доктор Голловелл. З похмурого виразу його обличчя Роза здогадалася, що він уже знав про смерть Норріса. Він підійшов, щоб допомогти їй та доктору Гренвіллу вийти з карети. Коли вони підіймалися сходами, Роза злякалася, бо ще один чоловік вийшов з будинку.

Це був Ісаак Маршалл. На вигляд він був непомірно старшим, ніж два тижні тому.

Три старі людини, що стояли на ґанку, були вражені спільним горем через молодого чоловіка, і їм важко було дібрати слова. Вони привітались у тиші. Два чоловіки, що спостерігали, як зростав Норріс, і один, який мав би це робити.

Роза ковзнула повз них до будинку. Її притягувало те, до чого чоловічі вуха не були пристосовані: тихе дитяче воркування. Вона пішла на звук до кімнати, де сивоволоса місіс Голловелл сиділа і колихала Меггі.

— Я повернулася по неї, — сказала Роза.

— Я знала, що ви приїдете, — жінка підвела обнадійливий погляд і простягнула дитину. — Будь ласка, скажіть, що ми побачимо її знову. Скажіть, що ми можемо долучитися до її життя.

— О, звісно ж, зможете, мем, — Роза усміхнулась, — як і всі, хто любить її.

Усі три чоловіки обернулися, коли Роза з дитиною на руках вийшла на ґанок. У ту мить, коли Альдус Гренвілл вперше подивився у вічі своєї доньки, Меггі, наче упізнавши, усміхнулась йому.

— Її звуть Маргарет, — сказала Роза.

— Маргарет, — ніжно промовив він і взяв дитину на руки.

37

Джулія спустила свою валізу вниз і залишила біля вхідних дверей. Потім вона пішла до бібліотеки, де Генрі сидів поміж коробок, які вже були готові до відправки у бостонський Атенеум. Вони з Генрі разом упорядкували всі документи і знову запечатали всі ящики. Однак листи від Олівера Венделла Голмса вони обережно склали для зберігання окремо. Генрі поклав їх на стіл і перечитував уже, мабуть, усоте.

— Мені боляче віддавати їх, — казав він. — Можливо, варто їх залишити.

— Ви ж уже пообіцяли Атенеуму, що пожертвуєте їх.

— Я ще можу передумати.

— Генрі, вони потребують належних умов зберігання. А архіваріуси знають, як з ними поводитися. До того ж хіба не чудово було б поділитися цією історією з усім світом?

Генрі уперто сутулився на своєму стільці і дивився на папери, наче скнара, який нізащо не хоче віддавати свій скарб.

— Це значить для мене дуже багато. Це особисте.

Джулія підійшла до вікна і подивилась на море.

— Я розумію, про що ви, — сказала вона тихо. — Для мене це теж стало особистим.

— Вона вам усе ще сниться?

— Щоночі. Кілька тижнів поспіль.

— Що наснилося минулої ночі?

— Це були більше... враження. Образи.

— Які образи?

— Рулони тканини. Стрічки та банти. Я тримаю голку в руці й шию, — вона похитала головою і засміялася. — Генрі, я не вмію шити.

— Але Роза вміла.

— Так, ще й як! Інколи я думаю, що вона знову жива і говорить до мене. Із цих листів я відродила її душу. І тепер маю її спомини. Наче переживаю її життя.

— Сновидіння такі яскраві?

— Аж до кольору нитки. Це свідчить про те, що я забагато думаю про неї. — / про те, яким би могло бути її життя. Джулія подивилась на годинник і повернулась до Генрі. — Мабуть, мені час вирушати на пором.

— Мені шкода, що вам потрібно їхати. Коли ви тепер приїдете навістити мене?

— Ви завжди можете приїхати до мене.

— Можливо, коли повернеться Том? Я провідаю вас обох за одну поїздку, — він зробив паузу. — То скажіть мені, що ви про нього думаєте?

— Про Тома?

— Він вартий уваги, чи не так?

Вона усміхнулась.

— Я знаю, Генрі.

— А ще він дуже перебірливий. Я спостерігав, яким успіхом він користувався у дівчат. Але на жодній не зупинив свій вибір. Ви можете стати винятком. Але вам слід натякнути йому, що ви в цьому зацікавлені. Бо він думає протилежне.

— Це він вам сказав?

— Він розчарований. Але водночас Том — дуже терпляча людина.

— Що ж, він справді мені подобається.

— То в чому проблема?

— Можливо, у тому, що