Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Гренвілл надривно простогнав і охопив голову руками.

— Він так і не здогадався, — сказала вона, — але я це бачила. І ви теж мали це побачити, докторе. З першого разу, коли побачили його. Скільки у вас було жінок, сер? Скільки ще ви маєте позашлюбних дітей? Дітей, про яких навіть не знаєте? Дітей, які щодня мають боротися за своє існування?

— Більше немає.

— Звідки вам знати?

— Я знаю! — він підвів погляд. — Те, що сталося між мною та Софією, було багато років тому, і ми обоє про це шкодували. Ми зрадили мою любу дружину. Я більше ніколи так не робив, ніколи за життя Ебігейл.

— Ви повернулися спиною до власного сина.

— Софія ніколи не казала мені, що хлопчик був мій! Усі ці роки він зростав у Бельмонті. Я не знав. До того дня, коли він приїхав до коледжу, і я побачив його. Тоді я усвідомив...

Венделл переводив погляд з Рози на Гренвілла.

— Ви ж говорите не про Норріса?

Роза не відводила погляду від Гренвілла.

— Увесь час, коли ви жили у цьому розкішному будинку, докторе, коли їздили у своїй гарній кареті до вашого сільського будинку, він обробляв поля та годував свиней.

— Кажу вам: я не знав. Софія ніколи не казала мені ані слова.

— А якби сказала, ви б визнали його? Я так не думаю. А бідолашна Софія не мала іншого виходу, як одружитися з першим-ліпшим чоловіком.

— Я б хотів допомогти хлопцеві. Я б хотів знати його потреби.

— Але ви цього не зробили. Усе, чого він досягнув, було результатом його власних зусиль. Хіба ви не пишаєтесь, що є батьком такого визначного сина? За своє коротке життя він зумів вирватися зі свого становища.

— Я пишаюся, — тихо сказав Гренвілл, — якби ж тільки Софія прийшла до мене раніше.

— Вона намагалася.

— Що ви маєте на увазі?

— Спитайте Чарльза. Він чув, що сказала його мати. Місіс Лекевей сказала йому, що не хоче, аби ще один виродок раптово з’явився в родині. Вона сказала, що дала раду вашим витівкам десять років тому.

— Десять років тому, — сказав Венделл. — Це не тоді, коли...

— Коли зникла мати Норріса, — сказала Роза. Вона зробила тремтячий вдих, перший натяк на сльози з’явився в її голосі. — Якби Норріс лише знав! Це б усе змінило для нього, він би знав, що мати любила його. Що вона його не покинула, а її було вбито.

— Я не маю слів на своє виправдання, міс Конноллі, — сказав Гренвілл. — Я все життя прожив у гріху. Тепер маю його спокутувати і збираюсь це зробити, — він пильно подивився на Розу. — Тепер, здається, десь є маленька дівчинка, якій потрібен дім. Дівчинка, яку я присягаюся вам забезпечити комфортом та всіма перевагами.

— Я дуже сподіваюся, що ви дотримаєте слова, — сказала Роза.

— Де вона? Ви відведете мене до моєї доньки?

Роза зустрілась з ним поглядами.

— Коли буде слушний час.

У вогнищі згасло полум’я. Перший промінець світанку осяяв небо.

Констебль Лайонз підвівся зі свого стільця.

— Змушений покинути тебе, Альдусе. Щодо Елайзи — це твоя родина, і тобі вирішувати, як вчинити. На цю мить увага суспільства прикута до містера Джека Б’юрка. Сьогодні він — головне чудовисько. Але невдовзі, я впевнений, натовп дивитиметься на когось іншого. Це те, що я вивчив про суспільство: його жага до чудовиськ невпинна.

Він кивнув на прощання і покинув будинок.

За хвилину Венделл теж підвівся, щоб піти. Його вторгнення у цей будинок тривало надто довго, і він украй прямолінійно висловлював свої думки. Тож, коли він прощався з доктором Гренвіллом, який і не поворухнувся, а залишився на стільці, дивлячись на попіл, у його голосі лунали нотки вибачення.

Роза пішла за Венделлом до фоє.

— Ви були справжнім другом, — сказала вона. — Дякую вам за все, що ви зробили.

Вони обійнялися, незважаючи на прірву, яка пролягала між класами, з яких вони походили. Норріс Маршалл об’єднав їх. А тепер горе через його загибель пов’язало їх назавжди.

Венделл майже вийшов за двері, коли зупинився і повернувся до неї.

— Як ви дізналися, — спитав він, — якщо навіть Норріс не знав?

— Що доктор Гренвілл — його батько?

— Так.

Вона взяла його за руку.

— Ходімо зі мною.

Дівчина повела його сходами на другий поверх. У темному коридорі зупинилась, щоб засвітити лампу і піднести її до одного з портретів, що висіли на стіні.

— Дивіться, — сказала вона, — ось як я дізналася.

Венделл пильно подивився на зображення темноволосого молодого чоловіка, який стояв поруч зі столом. Його рука спочивала на людському черепі. Карі очі дивилися просто на Венделла, ніби кидали йому виклик.

— Це портрет Альдуса Гренвілла, коли йому було дев’ятнадцять років, — сказала Роза. — Так мені сказала місіс Фьорбуш.

Венделл не міг відірвати погляду від картини.

— Я не помічав цього раніше.

— Я побачила це одразу. І не мала жодних сумнівів, — Роза роздивлялася портрет молодого чоловіка, і її губи розтягли— ся у сумній усмішці. — Ти завжди упізнаєш того, кого кохаєш.

36

Чудова карета доктора Гренвілла везла їх на захід дорогою на Бельмонт. Вони їхали повз ферми та вітряні поля, які Розі тепер були знайомі. Це був неймовірно гарний день, а сніг блищав під чистим небом так само, як і лише два тижні тому, коли вона йшла цією дорогою вперше. Ти крокував поруч