Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

В портал я заскочила прямо перед якоюсь леді у надзвичайно пишній сукні, оздобленій пір’ям та дорогоцінними каменями. Я боялася, що магія не спрацює – що мені доведеться довго стояти на пентаграмі, намагаючись пробудити у собі хоч краплинку чарів. 

Але цього не трапилося – магія запрацювала ще до того, як я опустила другу ногу всередину кола. Зметнулися потоки жовтого й золотого – звичних Арденових кольорів, що одразу ж огортали теплом – і перед тим, як провалитися у пітьму, я встигла помітити тільки здивоване лице леді Евелін Вілтор. 

Падала я недовго – це переміщення було в рази приємнішим за кілька останніх – і цього разу потік повітря плавно опустив мене на ноги, а не гупнув на коліна черговому чоловікові. Я мигцем озирнулася залою, аби переконатися, що потрапила, куди слід – і не зуміла стримати здивування. 

Три десятки слуг, яких найняла пані Циндра, таки робили свою роботу – непомітно, проте надзвичайно швидко, бо кімната перевтілилася майже до невпізнаваності. Вже не було голих кам’яних стін та брудних вікон – все заполонили зимові прикраси, вогники, зрізані гілки гостролисту, сосен та модрин, розвішані понад стелею. 

Там ж літали запалені свічки, освітлюючи кімнату нерівним, мерехтливим сяйвом. І я справді вразилася б цим ще з пів години тому, та зараз у голові пульсувало тільки одне – знайти Ардена та попередити його. 

Що б там між нами не сталося, та я все ж не ненавиділа його, це точно. А людину потрібно справді ненавидіти, аби приректи на таку долю. 

Тож я кинулася поміж дворян, що походжали залою та переговорювали один з одним, вперед – прямо до сходів, що вели у вежу з Арденовими та поки що моїми покоями. Увесь поверх сяяв чистотою, якої я не могла досягти, навіть натираючи всю підлогу воском цілими днями. У всіх свічниках горів вогонь, посеред коридорів з’явилося більше картин та прикрас – Зимовий замок нарешті проявив свою справжню красу та приготувався приймати гостей. 

Двері лордових покоїв теж наче засяяли свіжим лаком – я смикнула за них, вриваючись у кімнату. Очікувала побачити розгром, який залишила по собі Зелена леді ще кілька годин тому, але з подивом зіштовхнулася з абсолютним порядком, наче мені примарилося усе, що було у спальні. До дверей Ардена я підійшла вже обережніше: зсередини не чулося ані звуку. 

Постукала, але залишилася без відповіді. Тоді потягнула за ручку – тільки щоб виявити, що всередині його не було. 

Тоді де ж він? Вдень він виглядав таким хворим, наче заледве зміг би піднятися з ліжка, а зараз вже кудись пішов?.. 

Втім, я вже здогадувалася, де шукати лорда – варто було тільки кинути погляд на усі книги та записи, що просочилися навіть у його особистий простір, і все ставало очевидним. Кабінет. Арден Елмор, хай що він там мені говорив, також був з людей, які не вміли відпочивати. Певно, засів над своїми книгами – можливо, аби не зіштовхнутися зі мною, як він робив це вже кілька днів поспіль. 

Ця думка збила мене з поспішного кроку, але я швидко відновила його й навіть перейшла на біг. В будь-який інший день я б не стала до нього йти – зрештою, в мене теж є гордість – але зараз… 

Цього разу я не стала стукати – розчахнула двері кабінету навстіж, готуючись побачити… найгірше, що б там не було. 

Арден підняв на мене очі, водночас опускаючи на стіл пусту чашку. Я простежила, як його адамове яблуко здригнулося, коли він ковтнув, а тоді переступила поріг. 

– Марі? – знесилено запитав Арден. Його лице чомусь видавалося навіть блідішим, ніж раніше – воно легко злилося б з листком паперу. 

– Ардене, – захекано видихнула я. – Ти… Нікого тут немає?

Я пройшла всередину й зачинила за собою двері. А тоді ще й використала клямку – на всякий випадок. 

– Що ти робиш? – запитав Арден, підіймаючись. На диво, рухи його виглядали повними сили. 

– Маю тебе попередити, – я прокатала зізнання на язику. – Твоя матір щось задумала. Щось, що вже сьогодні має зробити тебе зарученим. 

Арден кліпнув, схиливши голову. Я не відривала від нього погляду: вени все ще випиналися чорнотою, волосся розхристалося, і виглядав чоловік так, наче потребував довгого, дуже довгого сну. 

– Що?.. – запитав він, а тоді похитнувся. Він швидко вхопився за стіл, і через це не впав – а я вже зробила кілька кроків вперед і вхопила його за передпліччя. І ледь не відсмикнула руку – навіть через тонкий льон сорочки вона відчувалася гарячою, як розпечене каміння. 

Я підняла очі до лиця чоловіка – і зловила точну мить, коли сині Арденові очі наче заполонило туманом та чорнотою. Вираз його лиця теж змінився: в ньому було мало здивування чи слабкості, але з’явилося щось інше, від чого щоки в мене відразу ж зарум’янилися. 

Я спробувала зробити крок назад, але рука Ардена швидко підхопила мене за талію, притискаючи до його гарячого, і справді розпеченого тіла. 

– Марі, – хрипко прошепотів він. Його голос луною відбився всередині мене, розлітаючись іскрами аж до кінчиків пальців. – Навіщо ти прийшла, Марі?

Арден підніс руку і легенько, наче пір’їнкою, провів пальцями по моїй щоці, шиї, ключицях. Його долоня зупинилася на тканині сукні над грудьми. Пальці його були чорні вже майже до кісточки, і від них тяглося так багато чорнильних ліній, що годі й порахувати. Прокляття, чим би воно не було, поступово брало гору.