Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Вірність своїм. 

Побратимам. Ідеалам. Боротьбі

—  Я зустрів друзів, з якими війну воював. З початку війни з ними. Це для мене найдушевніші спогади справжньої військової дружби. — Читаю повідомлення Андрія і фізично відчуваю значення кожного слова. Вони є ілюстрацією вже знайомого правила бою про вірність своїм. 

— Рада, що ти щасливий. Приємної ночі, — відповідаю втомлено. Він знайшов час поспілкуватися, він в гарному настрої, а я.. я не хочу цей настрій коханому псувати, бо сама геть в іншому.

— Якась неприязнь і розчарування в твоїх словах, Мила. Не зрозуміло мені в чому річ.

       "Та як досі може бути незрозуміло?" - проноситься в голові болюча думка.

— Я розчарування й не заперечувала. Цигарки були ну дуже доречні, — відповідаю з сарказмом, — знав же, що ми до тебе прийдемо, і весь такий до блювоти смердючий. Я вже й не згадаю, та мабуть, такого ніколи і не було, щоб після поцілунку мене ще пару годин нудило. Вибач, не хочу псувати тобі вечір. Хай він залишиться гарним в колі друзів.

— Це справжні друзі. Разом з ними куди-завгодно. Хоч на вірну смерть.

— Я це бачу. Про перевод в ПВОшну частину в Дніпрі й чути не схотів, бо свої тут. 

—  Я воїн, для мене смерть в бою - найвища нагорода.

— Тільки мені ти потрібен живий. І поруч. Тож, для себе в цьому рівнянні місця щось якось не знаходжу..

— Я обираю шлях повстанця, в одвічній боротьбі!

— А нещодавно й воювати вже не хотів.. Хто я, щоб тобі заважати..

— Я згадав тих, що життя в бою віддали поряд зі мною. Вони також воювати не хотіли. Я повинен помститися за них. Це основна моя мотивація на війні!

— Я відчуваю, що тебе втрачаю. Мовчу і не влаштовую істерик. Тебе це не влаштовує?

— Головне, що я тебе не втрачаю і ніколи не втрачу, Мила! — Впевнено відповідає Андрій. — Запам'ятай ці слова.

— Ти мене сам постійно відштовхуєш. Треба бути останньою ідіоткою, щоб досі триматися серцем за те, що вислизає та й ніколи по-справжньому з тобою не було..

— Ти мій стимул повернутися живим з війни! В яку би я не потрапив ситуацію, виповзу поранений до тебе! Бо знатиму, що ти чекаєш!

— Вийду. Годі вже повзати. Ти здатний на значно більше. Ці розмови до чого? Вже сказали, що замість полігону на передову на тижні?

— Ксю, хто по твоєму герої? Ті, що сидять в частині ППОшній в Дніпрі?

— Всі, хто робить все, що може. І вони теж, бо вони зберегли тисячі життів. Ви там не давали пройти, вони тут не дають ховати людей разом з будинками.

— Ти не знаєш мене: я воїн, на позиціях перший в бій рвуся, володію багатьма видами зброї і вмію знищувати ворога, не на словах.

— Я це знаю. Я бачила з твоєї розповіді про той день.

— Для мене сидіти в частині - це найбільша мука.

— Знаю..

— Я прагну в бій. Я для цього відновлювався на Лимані.

— Там твій драйв.. Хоча і в частині ППО сенсу "сидіти" не менше. Їх бій на радарі, і кнопка може замість кулемета, але ефект теж значний.

— Я цьому присвятив багато років на війні.

— Я знаю.. то скажи вже, коли їдеш?— Серце стискається. Більше за все боюся почути, що більше його не побачу, бо такий задоволений він може бути від новини про відправку на фронт. — Сидіти в частині в іншій області, далеко від нас буде приємніше?

— Ще ніхто нікуди не їде, — трохи заспокоює, відчуття, ніби відкладає мою смерть на інший день і дає зробити ще один подих. — Але всі ці госпіталі і перебування в частині мене дуже розслабило, потрібно повертатися і бути вірним своїм ідеям. Я штурмовик, розвідник, з перших, хто йде в ближній бій з ворогом. Мене довго цьому готували і вчили. Це моя доля. 

— Доля це на все життя. А війна ні,  — заперечую.

— Це моє покликання, — уточнює Андрій.

— Це ти вмієш краще за інших, поки що, — погоджуюсь, бо він справді досвідчений штурмовик, — Але можливість вчитися іншому завжди є.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot