Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Кохати — це випробування.

— Ще ніхто нікуди не їде. Але це війна. І буть готова до розставання тривалістю в місяці. Інших чекають дівчата і дружини. А для тебе, це "всьоо".. переводься.

— Я цього не казала, — рішуче відкидаю звинувачення. — Ідея була твоя, логічна. Ти ж не раз казав, що міг би служити в частині поряд з нашим будинком і повертатися ввечері додому. Просто мав на увазі, що потім. Та й зараз і тут ти можеш бути не менш корисний. Але так, я сьогодні зовсім не була готова, що ти проміняєш мене на срані цигарки. І аж так одразу.

— Знаєш, як часто комбат бачить свою дружину за дев'ять років війни (вона в Києві)? — Продовжує Андрій, — Але вона сумлінно чекає його, вірить в те, що він робить, і продовжує любити його! Бо є ідея, за яку ми тут стоїмо!

— Я не казала Жодного слова, що проти, щоб ти йшов воювати далі. І я не в Києві чи десь. ТИ ЗНАВ, що ми прийдемо. І плюнув ВКОТРЕ мені в обличчя, своїми сраними цигарками, — роблю наголос на останніх двох реченнях, виділяючи їх великим шрифтом, бо мені болить, що він порушив одну з даних мені обіцянок. Це похитує мою віру в майбутнє наших стосунків як таких. — Бо це для тебе єднання з колективом. І я вже не потрібна. Можна забути обіцянки.

— Повернусь на війну палитиму однозначно, там інакше ніяк, там нерви не вивозять від побаченого..

— Розумію. І мене там не буде. Але ти ЩЕ НЕ на війні. А обіцянки вже.. А ще ця фраза, що ти сьогодні сказав, "як тебе дістали ці кінестетики", які постійно обіймають,  — говорити, так все, щоб вже нарешті попустило..

— То був жарт. Ксю, ти дуже все серйозно сприймаєш, мене це трішки напрягає, немає права пожартувати.

— Ти не розумієш і не зрозумієш, наскільки сильно я за тобою скучила, як хотіла тебе обіймати. Навіть не дивилась, що син поряд, цілувала. І хочеш набагато більше поцілунків, але кожен як в анекдоті про мишей та кактус. І от вже в горлі підпирає. Далі фізично не можеш..

— Не чув про мишей і кактус, — хапається за жарт чоловік.

— Миші плакали, мучилися і продовжували гризти кактус, — коротко передаю сенс.

— Миші не гризуть кактуси, якийсь дивний анекдот, — зауважує хлопець і продовжує вже серйозно. — Дуже скучила, не бачивши два дні, а  увяви, ми не бачитимемося  два місяці, як з цим бути?

— Коли можеш довіряти людині, яка тримає своє слово і виконує обіцянки, то можна бути, — впевнено відсікаю. — Тільки от ти не так робиш.. 

І це називається знецінення, — відповідаю на репліку про два дні, — між іншим три, а не два. 

І тут, поруч, де є можливість бачитись, це зовсім інше, ніж там, де її фізично немає. 

Ти добре скористався цією можливістю сьогодні. 

Давай звинувачуй мене в егоїзмі! Я ж одна тебе чекатиму. Володимир не рахується. Він був готовий до батька не поїхати, щоб тебе побачити.

— Ну вибач, я неправий, — визнає хлопець. — Мені дуже приємно, що ви навідали мене. Я дуже ціную все, що ти робиш для мене. Безмежно вдячний тобі! Справді.

— Твоя брехня про "палять інші, а не я" перекреслила це "справді". Мені не потрібна вдячність. Мені потрібна Чесність! І Вірність Слову! 

Бо твоїх вибачень я вже не чую, вони, як порожній звук: вибачаєшся, а потім повторюєш ті ж дії. Це для мене паралельна реальність. Спитай Володимира, я завжди роблю, що сказала. І я не хочу, не можу з тобою сваритися і з'ясовувати стосунки регулярно. Мені це боляче. Дуже.

І не хочу відчувати себе садисткою, яка Герою псує настрій. Для мене насправді цінне, що він у тебе був гарний завдяки зустрічі з твоїми побратимами.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot