Читати книгу - "Шантарам"

У їхній внутрішній боротьбі між гордістю і соромом моя присутність серед них була очком на їхню користь, вона виправдовувала їхню незаконну діяльність. Те, чим вони займалися день у день, не могло бути таким уже й поганим, якщо гора робив це разом з ними. Моє падіння піднімало їх у власних очах — значить, вони були не гірші від Лінбаби, освіченого чужинця, що теж заробляв гроші нечесним шляхом. І я був не єдиним іноземцем, що виживав за рахунок чорного ринку. Крім мене, в Бомбеї діяло чимало гендлярів наркотиками і коштовностями, сутенерів, фальшивомонетників, контрабандистів та інших шахраїв англійського або американського походження. Серед них були два Джорджі, канадець і англієць. Вони були нерозлучними друзями і вже багато років займалися вуличним промислом. Їхніх прізвищ ніхто не знав, всі розрізняли їх за знаками Зодіаку: Джордж Скорпіон і Джордж Близнюк. Почали вони свою справу з того, що продали свої паспорти, оскільки більше їм нічого було продати, після чого почали забезпечувати героїном іноземців, що прилітали до Бомбея на пару тижнів розслабитися, а потім знову поверталися під крильце своєї батьківщини. Таких перелітних наркоманів було чимало, і зодіакальні Джорджі не бідували. Поліціянти тримали і мене, і Джорджів під наглядом і були чудово обізнані про всі наші операції. Зміркувавши, що ми не приносимо особливої шкоди і займаємося своїм підпільним бізнесом цілком успішно, забезпечуючи їм бакшиш, вони не чіпали нас. Торговці наркотиками і валютою приносили їм постійний зиск.

Того дня мені вдалося за якісь три години заробити близько двох сотень баксів. Це було не бозна-що, та я вирішив, що на перший раз досить. Пополудні злива трохи ущухла, ішов дрібний дощ. Я сидів на ослоні коло шинквасу вуличного бару, що стояв під смугастим тентом біля готелю «Президент», і пив сік цукрової тростини, аж із дощової пелени раптом з’явився Вікрам.

— Привіт, Ліне! Як справи, старий? Цей чортів дощ уже набрид, яар.

Ми потиснули один одному руки, я замовив йому соку. Він закинув свого чорного капелюха за спину, і той повис на поворозках. На Вікрамовій чорній сорочці уздовж планки з ґудзиками були вишиті білими нитками фігурки ковбоїв, що крутили над головою ласо. Пояс був виготовлений зі срібних доларів і застібався пряжкою з опуклої мушлі кончо. Чорні штани «фламенко» були оздоблені вишивкою з дрібних білих завитків. Чобітки на кубинських підборах кріпилися на нозі навхрест шкіряним хомутиком, який застібався пряжками.

— За такої погоди верхи не поїздиш, еге ж?

— А певно!.. Ти чув про Летті і коня? Ні? Це ж було чортзна-скільки часу тому. Декілька тижнів, яар! Я з біса давно тебе не бачив.

— Як твої успіхи з Летті?

— Не дуже,— зітхнув він.— Але мені здається, вона змінюється на краще, яар. Дуже примхлива пташка. Їй обов’язково потрібно клюнути тебе, перш ніж вона погодиться прихильно на тебе поглянути. Але я доскочу свого.

— Летті гарна дівчина... та й ти хлопець нівроку! У вас обох є почуття гумору. Вона терпіти не може святенників, і ти теж. Мені здається, вона дуже гарна. І я думаю, ти доможешся її врешті-решт, Вікраме. Я помічав, як вона дивиться на тебе. Просто ти їй подобаєшся, і вона не може дати тобі спокою. Так уже вона влаштована. Не здавайся, я певен, ти завоюєш її.

— Слухай, Ліне! Це грандіозно! Слухай, ти молодець! Ліне, з цієї миті я буду тобі найкращим другом, кровним братом, клянуся! Якщо тобі буде щось потрібно, гукай мене. Домовилися?

— Домовилися,— всміхнувсь я.

Він помовчав, дивлячись, як періщить надворі дощ. Хвилясте чорне волосся ззаду доходило Вікраму до коміра сорочки, а спереду і з боків було коротко підстрижене. Витончені акуратно підголені вусики були трохи тонші від лінії, яку можна провести фломастером. Профіль у Вікрама був мальовничий: великий лоб, яструбиний ніс, чітко окреслений гордовитий рот і з гідністю випнуте вперед підборіддя. Проте передовсім привертали увагу його очі — молоді, допитливі, з іскорками доброзичливого гумору.

— Знаєш, Ліне, мені вона справді подобається.— Він опустив очі, потім різко підняв голову.— Мені дійсно подобається ця англійська крихітка.

— Знаєш, Вікраме, а мені подобається твоя ковбойська сорочка,— відгукнувся я таким же тоном і з таким же серйозним виразом.

— Що, ця стара ганчірка? То візьми її собі!

Він зістрибнув з ослона і почав розстібати ґудзики на сорочці.

— Не треба! Я просто пожартував.

— Ти хочеш сказати, що тобі не подобається моя сорочка?

— Ні, цього я не хочу сказати...

— То чим же тобі не догодила моя сорочка?

— Твоя сорочка всім мені догодила, але вона мені не потрібна.

— Ой ні, слово не горобець. Сказав — то бери! — вигукнув Вікрам. Під сорочкою у нього була чорна майка.

На шинквасі стояв приймач, з якого долинала мелодія популярного індійського фільму.

— Гарна пісенька! — закричав Вікрам.— Ввімкни її гучніше, баба! Арре, повна каро[95]!

Бармен слухняно додав звуку, а Вікрам вискочив з-під тенту і з дивовижною грацією та артистизмом почав танцювати під дощем, підспівуючи виконавцеві. За хвилю до нього приєдналося декілька перехожих, а відвідувачі бару ляскали в долоні й підбадьорювали їх криками.

Вікрам схопив мене за руку і потягнув під дощ. Я опирався, але на допомогу йому простягнулося ще декілька рук. Я танцював, повторюючи Рухи Вікрама, а вся вулиця схвально галасувала.

За декілька хвилин мелодія скінчилася, й ми побачили під наметом Летті, що спостерігала за нами з неприхованим радісним подивом.

— Будь ласка, без емоцій! Якщо тобі подобається приймати душ просто на вулиці, це твоя особиста справа. Привіт, Ліне. Як ся маєш, любий?

— Чудово. Сподіваюся, ти не скаржитимешся, що я сухо тебе зустрів...

— Здається, ваші танці під дощем мали успіх у глядачів. Ми повинні були зустрітися тут з Карлою і Вікрамом, щоб піти в «Магим» на джазовий концерт. Але Карла не може вибратися з «Таджа» — весь район довкола Брами Індії затопило. Вона допіру подзвонила мені, щоб попередити. Лімузини й таксі плавають навколо готелю, мов паперові кораблики, а туристи на своєму острові відрізані від зовнішнього світу.

Я ще раніше помітив біля найближчого ресторану таксі, що належало Шанту, двоюрідному братові Прабакера. Озирнувшись, я побачив, що воно досі там. Я глянув на годинника.

— Прошу вибачення, друзі! — сказав я Летті й Вікраму.— Спасибі за сорочку, старий. Я візьму її іншим разом, збережи її для мене!

Я сів у таксі й увімкнув