Читати книгу - "Смерть Верґілія"

— Ох Авґусте, у Гомера було все простою реальністю… він пізнавав лиш її.

— Ну звісно, ти тільки підтверджуєш те, що сказав я. Залишиться те, що становило реальність для всіх наших предків, саме воно і живе у мистецтві…

— Ох, Авґусте, хистка під ногами земля… Для Гомера й героїв його нічого хисткого не існувало… а ось для Енея…

— Ти про що — про реальність, а чи про мистецтво?

— Про те і про те.

— Отже, про те і про те… То збагни ж ти нарешті, що Рим і поема твоя — одне ціле, що в «Енеїді» ти втілив і римську звичайну реальність… Нема там нічого хисткого; реальність твоя — тверда й непохитна, як італійська земля.

Навіть місячну кулю ясну, навіть сонця вогонь — все живить дух; у всіх членах світу душа розливається, і вони, нею сповнені, стають одним цілим — тілом усесвіту… Чи помандрує на схід та зоря, пізнана й сама пізнавати прагнучи?

— Ох, Авґусте, реальність — то завше чимдалі глибше і глибше пізнання.

— Рим був пізнанням прабатька; Рим був пізнанням Енея, й про це ніхто краще не знає, ніж ти, саме ти, мій Верґілію.

Понад землею спочилою, не понад державами помандрує зоря; та Цезар про це й знати не хоче. Але і мовчати про це теж не можна.

— Зерно пізнання наші предки засіяли, римський порядок створивши…

— Я не хочу іще раз почути, що він був лиш символом… Риму реальність, реальність того, що вже створено й буде ще створено, реальність творіння мого — це має бути чимсь більшим, аніж тільки символом…

— Як символ пізнання засновано Рим; він несе в собі істину, набуває реальности, все більше і більше… Реальність — лише у зростанні й становленні.

— То сьогодення для тебе — ніщо?

— Римська держава, пізнанням породжена, себе перевершить; порядок її стане царством пізнання.

— Наша держава зростання подальшого не потребує; боги нам поможуть, германські кордони ми аж до Ельби відсунемо, створимо так найкоротший рубіж оборонний від океану до Понту Евксинського, й держава набуде природних своїх рубіконів, надійно захищена з півночі — від Британії й аж до самої Дакії.

— Держава твоя, о мій Цезарю, буде ще більша…

— Їй більшою бути не треба; якщо вона буде ще більша, італійського роду не вистачить, щоб на теренах усіх її підтримати звичаї римські і римський порядок.

— Держава реальности, що має постати твоїми зусиллями, буде щось більше, аніж просто влада на широких теренах, забезпечена військовою силою.

— Для тебе досягнення наші, далебі, геть нічого не важать… А оскільки це так, то ти їх принижуєш, зводиш до символу, який на реальність не претендує.

Ох, як важко дихати, як важко вести цю розмову, як важко боротися з цією постійною настороженістю і недовірою Цезаря, як важко терпіти вразливу його самовпевненість.

— Цезаре, мир у державі своїй ти встановив без меча, і без меча він пошириться на цілий світ.

— Це правда.

Отже, пояснення це Авґуста задовольнило.

— І я докладаю зусиль, — вів далі Цезар, — щоб приносити мир не мечем, а саме угодами; певна річ, щоб угоду ніхто не порушував, її має підтримати образ меча.

— У державі пізнання меч стане зайвим.

Цезар утупився в нього мало не з подивом:

— Тоді як же ти запобігатимеш порушенню клятв і угод? Як ти обійдешся без леґіонів? Вік Золотий іще не настав.

Вік Золотий, у якому залізо обернеться знову на золото, вік Сатурна, що нечутно й невидимо владарює в незмінності нескінченних своїх перемін… Але хто до глибин прислухається (а вони — одночасно земні і небесні), той передчуває прийдешнє возз’єднання — вже, певно, по той бік Сатурнових сфер — людського з божественним.

— Лише справжнє пізнання — запорука дотримання клятв.

Цезар всміхнувся:

— Можливо; та ще певнішою запорукою воно стане тоді, коли його підтримають кілька леґіонів.

— Для забезпечення миру в самій Італії тобі вже давно не потрібні війська…

— Це правда, Верґілію, і гарнізонів я тут не тримаю умисне… — На обличчі у Цезаря промайнула своєрідна простодушна хитринка — так ніби він крадькома підморгнув нерозлучному другові. — Війська на очах у сенату і його шпигунів — це, як на мене, вже надто зухвала реальність…

— Ти дуже не довіряєш сенату.

— Людина ні в доброму, ані в поганому загалом не міняється, й улеслива злість, яка двадцять п’ять років тому так підступно й ганебно скинула Юлія Цезаря — вічна пам’ять святому його батьківському імені! — живе у сенаті й нині. Навіть якби я домігся ще більшого впливу на те, щоб призначати сенаторів, ті добродії будуть надійними доти лишень, доки знатимуть, що я будь-коли зможу сюди, до Італії, перекинути галльські й іллірійські леґіони; та я вже подбаю, щоб наші сенатори про це не забували.

— Опора твоєї влади, мій Авґусте, — не сенат, а народ…

— Це правда… і народні трибуни для мене — найважливіші з-поміж усіх моїх інституцій. — На обличчі у Цезаря знов промайнула та сама простодушна хитринка — тепер він хотів натякнути, либонь, що народні трибуни важливі йому не заради народу, а скоріше заради свого права вето в сенаті.

— Ти для народу — як символ миру, і тому народ тебе любить… Вік Золотий не настав іще, одначе твій мир — його провість.

— Мир? Війна? — Простодушна хитринка на обличчі у Цезаря змінилась на майже болючу гримасу. — Народ стерпить усе — одне й друге… Я боровся з Антонієм, я був з ним у союзі, я його знищив, а народ з усіх цих перемін навряд чи що-небудь помітив; він і сам до пуття не знає, чого йому хочеться, тим-то нам остерігатися треба лишень одного: щоб не з’явився десь новий Антоній… На щит слави народ підіймає звитяжця, байдуже — хто він; народ любить звитягу, а не того, хто її здобуває.

— Це, Авґусте, може, і правда для юрбищ, що сунуть до міст на їхні спокуси, але не для селян; селянин любить мир і того, хто мир приносить. Він любить тебе як людину — таким, який ти є. А справжній народ — це і є селянин.

На мить, на один удар серця, ох, на однісінький болісний вдих зникли й затемнення сонця, і мерхне світло, і краєвид, невиразно окреслений, зникла хитлива застиглість, власне, не зникла, а радше поступилася місцем