Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

— Чи згадував він коли-небудь у розмові з вами Свондам-Лейн?

— Ніколи.

— А чи не помічали ви, щоб він курив опій?

— Ніколи.

— Дякую, місіс Сент-Клер. Це основні деталі, які я хотів прояснити до кінця. Тепер ми підвечеряємо й ляжемо спати, бо завтра на нас, можливо, чекає клопіткий день.

Нам віддали велику, затишну кімнату з двома ліжками, і я швидко ліг, бо вся ця ніч, повна пригод, утомила мене. Але Шерлок Холмс був такою людиною, що ладна, розв’язуючи загадку, не спати цілісінькі дні або й тижні — розмірковувати, порівнювати факти, розглядати справу з кількох точок зору, аж поки не вдасться або впоратися з нею, або переконатися, що таким чином її не здолати. Я зрозумів, що він і зараз ладен просидіти без сну цілу ніч. Він скинув піджак і жилет, надяг просторий синій халат і взявся складати докупи подушки з ліжка й крісел. Спорудивши з них щось на кшталт східного дивана, він умостився на ньому, схрестивши ноги й поклавши перед собою пачку дешевого тютюну та коробочку сірників. У тьмяному світлі лампи я бачив, як він сидить там із старою вересовою люлькою в роті, в хмарах сизого диму, байдуже втупившись очима в стелю, мовчазний, нерухомий; лампа освітлювала його суворе орлине обличчя. Так сидів він, коли я засинав, і так само сидів він, коли я прокинувся від несподіваного його вигуку й побачив, що вся кімната осяяна літнім сонцем. Люлька й досі стирчала в нього в роті, кімната була повна тютюнового туману, а від пачки тютюну, яку я бачив увечері, не зосталося ні крихти.

— Прокинулися, Ватсоне? — спитав він.

— Так.

— Хочете проїхатися?

— З радістю.

— Тоді вдягайтеся. У домі ще ніхто не проснувся, але я знаю, де спить конюх, і ми зараз матимемо коляску.

Говорячи це, він усміхався, очі його блищали, й він нітрохи не був схожий на ту похмуру, замислену людину, яку я бачив увечері.

Одягаючись, я позирнув на годинник. Нічого дивного не було, що всі ще спали; було двадцять п’ять хвилин по четвертій. Тільки-но я одягся, як повернувся Холмс із звісткою, що хлопець уже запряг коня.

— Хочу перевірити одне невеличке припущення, — мовив він, узуваючи сільські шкіряні чоботи. — Здається, Ватсоне, що зараз ви бачите перед собою одного з найбільших дурнів у Європі. Мені слід було б дати такого стусана, щоб я летів аж до Черинґ-Кросу. Але тепер, гадаю, в мене є ключ до цієї загадки.

— Де ж він?

— У ванній, — відповів Холмс. — О, ні, я не жартую, — провадив він далі, помітивши мій недовірливий погляд. — Я вже був там, узяв ключ і сховав у цей саквояж. Їдьмо, друже, й подивімося, чи підійде він до замка.

Ми зійшли вниз, намагаючись ступати якнайтихіше, і вийшли у двір, залитий яскравим вранішнім сонцем. Біля воріт уже стояла коляска; напіводягнений хлопець-конюх тримав запряженого коня за вудила. Ми скочили в коляску й помчали лондонським шляхом. Зрідка ми переганяли сільські вози, що везли до столиці городину; але в довколишніх віллах було тихо й порожньо, немов у якомусь зачарованому місті.

— З певного погляду ця справа — найзагадковіша, — мовив Холмс, пускаючи коня чвалом. — Правду кажучи, я був сліпий, наче кріт, але краще вже порозумнішати пізно, аніж ніколи.

У вікнах міських будинків уже з’являлися сонні обличчя, коли ми в’їхали до Лондона з боку Суррею. Перетнувши річку мостом Ватерлоо, ми помчали по Велінґтон-стрит і, різко звернувши праворуч, опинилися на Бав-стрит. Шерлока Холмса добре знали в управлінні поліції, й два констеблі біля дверей віддали йому честь. Один з них схопив коня за вудила, а другий повів нас усередину приміщення.

— Хто сьогодні чергує? — спитав Холмс.

— Інспектор Бредстріт, сер.

— А, Бредстріте! Як ся маєте?

З коридору, вимощеного кам’яними плитами, назустріч нам вийшов високий, огрядний чиновник у повній уніформі.

— Я хотів би поговорити з вами, Бредстрите.

— Будь ласка, містере Холмсе. Прошу до моєї кімнати.

Це була маленька, схожа на контору кімната, з величезною книгою для записів на столі й телефоном на стіні. Інспектор сів за стіл.

— Чим можу прислужитися, містере Холмсе?

— Я хотів розпитати вас про того жебрака Буна, що замішаний у справі зникнення містера Невіла Сент-Клера.

— Так. Його привезли сюди для допиту.

— Я чув. Він тут?

— У камері.

— Не бешкетує?

— Ні, ні, з ним жодного клопоту. Але брудний, негідник!

— Брудний?

— Так, ми ледве змусили його помити руки, а обличчя в нього чорне, мов у бляхаря. Хай тільки скінчиться слідство, а там уже йому не минути тюремної лазні! Ви й самі погодилися б зі мною, якби побачили його.

— Я дуже хотів би поглянути на нього.

— Справді? Це легко зробити. Ходімо сюди. Саквояж можете залишити.

— Ні, краще я візьму його з собою.

— Гаразд. Сюди, будь ласка.

Він провів нас коридором, відчинив замкнені двері, спустився крученими сходами й привів нас до іншого, чисто вибіленого коридору з двома рядами дверей обабіч стін.

— Його камера — третя праворуч, — мовив інспектор. — Ось вона. — Він тихенько відсунув дощечку у горішній частині дверей і зазирнув у віконце. — Спить. Можете роздивитись на нього як слід.

Ми обидва поглянули крізь ґратці. В’язень міцно спав, повернений обличчям до нас, повільно й важко дихаючи. Це був невисокого зросту чоловік, одягнений, як і личить жебракові, препогано: крізь дірки подертого піджака визирало лахміття строкатої сорочки. Як інспектор і казав, він був страшенно брудний, але навіть бруд не міг заховати його потворного обличчя. Широкий шрам тягнувся від ока до підборіддя, й під розсіченою верхньою губою постійно шкірилися три зуби. Жмут яскраво-рудого волосся спадав на чоло та очі.

— Красень, авжеж? — мовив інспектор.

— Йому, звичайно, слід помитися, — зауважив Холмс. — Я про це здогадавсь і прихопив усе, що треба, з собою. — Він розкрив саквояж і дістав з нього, на мій подив, велику губку.

— Ого, та ви, бачу, жартівник! — захихотів інспектор.

— А тепер зробіть велику ласку, відчиніть тихенько двері, і ми швиденько причепуримо його.

— Добре, чому ж ні, — сказав інспектор. — Хай не ганьбить тюрму на Бав-стрит! — Він крутнув ключ у замку, й ми разом тихенько