Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Апостол черні 📚 - Українською

Читати книгу - "Апостол черні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Апостол черні" автора Ольга Юліанівна Кобилянська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 108 109 110 ... 133
Перейти на сторінку:
своєю красою і не одному залишила спомин на все життя.

Юліянові скінчилася відпустка і мусів від’їжджати. Оксана вернулась саме зі школи додому і кинула, роздратована, книжками і зшитками на стіл.

— Юліяне, новина!

— Мобілізація, Оксано? — зажартував він.

— Е, не таке грізне, пане брате, щось менше. Але щось з війни.

— Говори, Оксано!

— Не можеш бодай на один день свого від’їзду відложити?

— Ні, сестро.

— В жаден спосіб?

Юліян видивився здивований:

— Ніяк. Ще півгодини маю для вас, і — до побачення аж по маневрах восени.

— Юліяне, Дора відмовила освідчинам молодого купця-спільника тети Ціллі та її чоловіка, того, що привезли з собою, щоб їх обох тут заручити. Альбінський, ображений, загрозив Дорі словом чести, що викине її із своєї хати, коли вона осмілиться з нами приставати, а тета Цілля запропонувала вислати її до «конвікту» до столиці.

— А вона? — спитав.

— Я чую лише, що дуже плакала.

— Прошу тебе, Оксано, піди до неї ще нині і проси, щоб не плакала. Я їду. Будь здорова.

— Як це я зроблю, братчику? Боюся, що викличу тим іще більший гнів директора проти неї, бо тета Оля, чую, ставиться до цього всього пасивно.

— Я ще менше можу зробити.

— Добре ти, Юліяне, говорив про Альбінських!

*

Із своєю внучкою поводився Альбінський від часу її відмови холодно і строго. Відобрав від неї приречення, що зірве зносини зі школою на горі, звідки походили шкідливі впливи і загрозив, що коли вона не дотримає своєї обітниці, вишлють її до столиці, де буде під доглядом, як у монастирі.

— Ти не Ева Захарій! — сказав рішуче.

Дора мала дивний спосіб мовчати.

— Ну, пані Вальде? — спитав дідо, приступаючи до неї ближче і володіючи собою насилу, щоб не вибухнути голосним гнівом.

— Ви не смієте мені нічого злого зробити, дідуню! — відповіла вона, стаючи перед ним так само, як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою.

— Залишіть її, таточку, не зворушуйтеся, — сказала пані Цілля, взявши Альбінського під руку. — Я, на жаль, по тижневі мого побуту у вас переконалася, що Дора вийшла з-під моєї опіки. Ах, ті зайві українські знайомости, білення полотна, герцювання з козами! Якби так Егон встав…

— Якби так встав! — крикнула Дора і вийшла з кімнати.

*

Осінь. Юліян використовував свою нову кількаденну відпустку по маневрах у мами, так що перебував цілими днями із своїм далековидом на проходах. Як тільки заблисло сонце і мряка зникала з верхів, він закидав плащ наопашки, затискав шапку на очі і покидав хату. Особливо мальовнича частина околиці поза економією Альбінських захоплювала його.

Одного листопадового дня Оксана лежала простуджена в постелі обіч кімнати брата, мати вийшла за господарськими справами з дому, а Юліян заповнював свою кімнату димом із папіросок. Надворі шалів північний вихор, несучи з собою струю холоду. Юліян виходив уже двічі на веранду поглянути, чи вертається мати, чи змінюється погода, і вертався нетерпляче назад.

Нараз сестра попросила, щоб він поглянув у вікно, бо здавалось їй, що шиби ніби червоною загравою залиті.

— Оксано! — кликнув він як стій, — економія Альбінських горить.

— Економія? — кликнула дівчина.

Юліян вхопив далековид.

— Ще ні, але сусідня полумінь вже досягає до крила заднього будинку.

— Тета Оля, Дора!.. — зойкнула розпачливо Оксана і закрила лице.

— Я йду туди, успокійся, — крикнув Юліян.

До хати ввійшла мама:

— Вогонь на Мельниківці, діти! — кликнула.

Юліян погнав, гонений і вітром, що хилив дерева. Побачив, що та хата, яка горить, належала родичам Гафійки. З неї садили іскри снопами і розприскувалися на всі сторони. Недалеко від неї стояли два будинки панської «економії».

На старім мості почув переляканий голос панни Альбінської:

— Ти вертайся!

— Я вас не лишу саму, — відповів голос Дори.

— Ви вертайтесь, мої пані, вогонь не для вас! — сказав Юліян.

— Я з вами, пане поручнику, — кликнула тета Оля, підбадьорена появою офіцера.

— Спішім, тето, — заохочувала її Дора нервово, натягуючи пелерину з капузою тісніше на голову.

— Не пускайте Дору, ради Бога! — кликнула благально тета Оля.

— Вертайтесь додому, пані Вальде, — просив Юліян. — Ще можете захоріти.

— Альбінські витривалі, їх і катастрофа не вбиває.

— Щодо витривалости Альбінських, то маю підстави сумніватися, а з вогнем жартувати не можна.

— Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, — відповіла Дора. — Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? Не знаю. Я не маю нікого, крім тети Олі, що мене безкорисно любить, і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся. Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, — додала по хвилині.

Юліян зморщив чоло.

— Я вам її пішлю, — сказав коротко, — як це буде можливо у такій страшній метушні. Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви, мабуть, перемерзли, бо зблідли, а він буде мені при вогні зайвий.

Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з сусіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.

— Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, — говорив роздразнений директор.

Дора мовчала і щохвилини відчиняла шкляні двері, надслухаючи, чи не почує людських голосів на вулиці.

Нараз ударив електричний дзвінок від фіртки.

— Хтось прийшов, Доро, відчини.

Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сільська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцерську шаблю на одно із крісел.

— Йому це в роботі при вогні заваджало. Я тепер маю йому плащ віднести, а він за якусь годину вернеться сюди із старшою панею і забере собі шаблю.

— Про кого і про що вона говорить? — спитав директор. — Що це за він?!

— Пан надпоручник Цезаревич, — відповіла дівчина. — Я гадала, що пан директор знають пана надпоручника.

Альбінський мовчав і ходив по веранді. Станув при дверях, звідки було найліпше видко Мельниківку, і обізвався.

— Вже не бачу вогню.

— Як кинулись люди рятувати та поливати, то мусіли нещастя притупити, та й вітер якби змилосердився над людською працею, притих, — доповіла дівчина.

— Що за люди рятували? — спитав Альбінський.

— Вогнева сторожа, сусіди, пан надпоручник, наші робітники з сіножати.

Тета Оля з Юліяном підійшли до освітленої веранди.

— Віддаю вам, пані, що взяв під свою опіку, — сказав Юліян, приступаючи до Дори і всміхнувся.

— Гафійки не хотіли родичі від себе пустити, хоч самі не мають даху над головою. Я лиш за шаблею.

— Просимо нагору, пане надпоручник, дуже просимо, — обізвався ласкаво Альбінський згори.

1 ... 108 109 110 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Апостол черні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Апостол черні"