Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

такому химерному товаристві. Айдахський овечий купець і кореспондент «Скотарської газети» були ще тут. А якраз перед першим гонгом приїхали три повні машини гостей — заразом чотирнадцять душ — і зоставались аж до пізнього вечора. Грейм не зміг запам’ятати їхніх імен, але зрозумів, що вони приїхали за тридцять миль, з містечка Вікенберга в долині Сакраменто, і що це люди з кола містечкових фінансистів, інтелігентів та землевласників. Вони аж пашіли веселощами і сипали найновішими дотепами та анекдотами на щонаймодпішому жаргоні.

— Я вже бачу, — мовив Грейм до господині,— що коли у вашому домі завжди такий караван-сарай, як сьогодні, то мені шкода й намагатися пам’ятати всіх гостей.

— Я вас розумію, — засміялась Пола. — Але ж це наші сусіди. Вони приїздять, коли схочуть. Ота пані, що поруч Діка, — то місіс Вотсон, вона з давньої землевласницької аристократії. Дід її, Вікен, прийшов сюди через Сьерру ще тисяча вісімсот сорок шостого року. По ньому й названо Вікенберг. А ота гарненька кароока дівчина — то її дочка…

Пола почала коротенько окреслювати йому всіх гостей. Але Грейм майже не чув, що вона говорить, — так напружено силкувався розгадати її натуру. Перша його думка була, що визначальна її риса — природність. За хвильку він уже вирішив, що життєрадісність. Та обидва ті висновки не задовольнили Грейма: він знав, що ще не збагнув її. І раптом йому сяйнуло — гордість! Ось що! Гордість була в її очах, у поставі голови, в неслухняних кучериках, у трепетних крилах носа, в рухливих устах, у вигині округлого підборіддя і в маленьких, міцних, з голубими жилками руках — він з першого погляду впізнав у них натруджені довгими вправами руки піаністки. Так, гордість — свідома, чуйна, жагуча гордість у кожній рисочці, кожній жилці, кожному порухові.

Нехай вона була життєрадісна й природна, по-хлоп’ячому дитинна й жіночна, весела й пустотлива; але гордість весь час жила в ній — нап’ята, тремтюча, невід’ємна гордість, сама основа й суть її єства. Вона була жінка, відверто, наскрізь жінка, щира, гнучка і проста, — але іграшкою вона не була. Часами Греймові здавалось, ніби в ній блискав криця — тонка, мов діамантова криця. Ніби вона — сама сила, тільки в найтонших своїх виявах і формах. І Грейм ласкаво порівнював її образ із витою срібною струною, дорогим сап’яном, плетеною з дівочих кіс волосінню, яку роблять на Маркізьких островах, різьбленою в перламутрової скойки блешнею на боніт, зробленим з мамутової кістки зазубленим вістрям ескімоського гарпуна.

— Гаразд, Аароне, — долетів до них крізь застільний гомін Діків голос від другого кінця столу. — Ось вам теза із Філіпса Брукса[106], розжуйте-но. Брукс каже, що «ніколи ще не досяг справжньої величі той, хто не відчував якоюсь мірою, що життя його належить людському родові і що все дане йому від бога дано не тільки йому, а й цілому людству».

— То виходить, ви вже вірите в бога? — добродушно огризнувся той, кого названо Аароном, — худорлявий вузьколиций, смаглявий чоловік з блискучими карими очима й довгою, чорною-пречорною бородою.

— Думаєте, я сам знаю? — відповів Дік. — Але річ не в тому. Розумійте мене фігурально. Хай не бог, а моральність, чи добро, чи еволюція.

— Не конче бути бездоганно логічному, щоб стати великим, — втрутився спокійний довгобразий ірландець з витертими, постріпаними рукавами. — І навпаки, скільки людей, що судили про світ якнайлогічніше, так великими й не стали.

— Щира правда, Теренсе, — погодився Дік. — Кому краще знати, як не вам!

— Вся річ тут у визначенні,— знуджено озвався ще один, безперечно індієць; навдивовижу тонкими, ніжними пальцями він кришив шматочок хліба. — Що ми розуміємо під словом «велич»?

— Може, красу? — тихо спитав сором’язливий юнак із трагічним виразом обличчя й довгою розпатланою чуприною.

Ернестіна враз підвелася, зіпершись на стіл і удавано-войовниче нахилившись уперед.

— Ну, почалося! — внгукнула вона. — Почалося! Зараз усоте цілий всесвіт догори дном перевернуть. Теодоре, — обернулась вона до юного поета, — чого ж ви так мляво рушили з місця? Беріть розгін! Чи ваше натхнення скульгавіло?

В нагороду їй загримів сміх, і поет, спалахнувши, заховався в свою шкаралупку.

Тоді Ернестіна звернулась до чорнобородого:

— Ну-бо ви, Аароне. Теодор сьогодні не в формі. Давайте ви. Адже ж ви вмієте. Ну-бо, починайте: «Як влучно сказав Бергсон, із властивою йому вигостреністю філософської мови та широтою інтелектуального кругозору…»

Новий вибух реготу покотився за столом і заглушив і дальші її слова, і жартівливу відповідь чорнобородого.

— Нашим філософам сьогодні не пощастить завестися, — півголосом сказала Греймові Пола.

— Філософам? — перепитав він. — А хто вони такі? Вони ж не з вікенбержцями приїхали. Я вже нічого не второпаю.

— Та це… — Пола зам’ялась. — Вони живуть тут. Називають себе «лісовими птахами». Отаборились у лісі за кілька миль звідси і нічого не роблять, тільки читають та балакають. Можу закластися, що зараз у їхніх хатинах знайдеться півсотні найновіших, ще не занесених до каталога книжок із Дікової бібліотеки. Він їм дозволив нею користуватись, і ви можете застати їх там удень і вночі — виносять і приносять книжки та свіжі часописи цілими оберемками. Дік каже, що через них став власником найповнішої і найсучаснішої збірки філософської літератури на цілому Тихоокеанському узбережжі. І вони, так би мовити, перетравлюють цей матеріал для нього. Діка це дуже бавить, та й часу зберігає чимало. Адже він, знаєте, страшенно багато працює…

— Скільки я зрозумів, вони… Дік їх утримує? — спитав Грейм, з глибокою втіхою дивлячись прямо в її блакитні очі, що так прямо дивилися в очі йому.

Поки вона відповідала, він завважив легесенький, ледь помітний бронзовий полиск — може, просто від ламп — на її довгих темних віях, тоді мимохіть звів погляд на темні, тонко окреслені брови і переконався, що бронзовий полиск знати й там, а звівши очі ще вище, до високої зачіски, знов побачив уже виразний бронзовий відтінок у золотаво-каштановому волоссі. А усмішка, що раз у раз ожвавлювала її обличчя, блиск очей і зубів засліплювали його, проймали трепетом. То був не кволенький стриманий усміх, ні, Грейм бачив, що ця жінка всміхається радісно й щедро, вільно й природно виявляє в усмішці ціле своє єство, цілу душу, все, що живе в її прегарній голівці.

— Атож, — казала вона, — їм уже довіку не треба журитися шматком хліба. Дік вельми щедрий для таких людей, аж неподобно щедрий, бо ж він потурає їхньому неробству. Взагалі вам у нас багато що здаватиметься чудне, поки ви не обзвичаїтеся. Вони тут… ну, немов якісь спадкові додатки, чи відростки, чи що. Вони житимуть при нас, поки ми їх