Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Ні стать, ні стан учасників не мали значення в цьому шаленому бою. Ще до того, як Конан і Валерія увірвалися до зали, п’ятеро ксоталанкійок уже лежали на підлозі з перерізаними глотками. Коли хто-небудь опускався на підлогу, завжди напоготові був кинджал для беззахисної шиї чи нога, здатна розтрощити голову об підлогу.

Від стіни до стіни, від дверей до дверей перекочувалися хвилі нещадної битви. Зрештою на ногах залишилися тільки люди Текультлі та двоє білих найманців. Тупо й мертво дивилися вони одне на одного — ці живі жалюгідні уламки цілого світу.

Вони стояли, широко розставивши ноги, їхні клинки були скривавлені й вищерблені, кров стікала по руках, коли вони дивилися одне на одного над тілами порубаних друзів і ворогів. Не було ані сил, ані повітря в грудях, аби видати переможний вигук, тому з вуст їх виривалося тільки скажене звірине завивання, подібне до вовчого.

Конан схопив Валерію за руку і притиснув до себе.

— У тебе рана на нозі, — буркнув він.

Вона глянула вниз і лише тепер відчула біль. Певне, якийсь умираючий воїн устиг встромити кинджала.

— Ти сам у крові, як різник, — засміялася вона.

— Зі мною все гаразд. Нічого серйозного. А ось твою ногу треба перев’язати.

Широкі груди й борода Ольмека теж були в крові. Очі його горіли, немов відблиски полум’я на чорній воді.

— Ми перемогли! — захоплено кричав він. — Війна закінчена! Ксоталанкійські пси мертві! О боги, хоч би один вижив, щоб здерти з нього шкіру! Але вони і такі хороші. Двадцять мертвих псів! Двадцять червоних цвяхів у чорній дерев’яній колоні!

— Краще подбайте про поранених, — відвернувся від нього Конан. — Гей, дівчинко, дай-но я подивлюся твою ніжку.

— Зачекай! — вона нетерпляче відштовхнула його руку. Полум’я боротьби все ще палало в її душі. — Ви певні, що всі лежать тут? Що, коли на нас нападуть із другого боку?

— Вони не розділяли б клан перед таким походом, — сказав Ольмек. До нього поволі поверталася розсудливість. Без свого пурпурного вбрання він був схожий швидше на мавпу-людожера, ніж на князя. — Присягаюся головою, ми поклали їх усіх. Їх було менше, ніж я гадав, а вів їх відчай. Проте яким чином вони проникли до фортеці?

До них підійшла Таскела, витираючи меч об стегно. В руці вона тримала предмет, знайдений біля трупа вождя ксоталанкійців — того самого, прикрашеного султаном із пер.

— Флейта безумства, — сказала вона. — Один із воїнів сказав мені, що Ксатмек відкрив ворогам браму й кинувся на них — воїн сам це бачив і навіть чув останні звуки цієї мелодії, яка, як він сказав, заледеніла його душу. Толькемек багато розказував про цю флейту. Жителі Ксухотля поклонялися їй, потім вона лежала в гробниці якогось стародавнього мага. Якимсь чином ці пси знайшли її і зуміли використати.

— Комусь треба піти в Ксоталанк і переконатися, що ніхто не залишився в живих, — сказав Конан. — Я і сам піду, якщо знайдеться проводар.

Ольмек подивився на рештки свого народу. Лишилося тільки два десятки, та й більшість із них лежала на підлозі. Таскела була єдиною, хто вийшов з бою без подряпин, хоча вона билася так само люто, як і всі.

— Хто піде з Конаном у Ксоталанк? — запитав Ольмек.

Пришкандибав Техотль. Рана на його стегні знову відкрилася, а на грудях зяяла свіжа.

— Я піду!

— Ти не підеш, — заперечив Конан. — І ти не підеш, Валеріє, ти втратила багато крові.

— Тоді піду я, — сказав воїн, що перев’язував собі руку.

— Добре, Янат. Ходи з кімерійцем. І ти теж, Топал, — Ольмек вказав на ще одного воїна, який був лише легенько оглушений. — Та спочатку допоможіть підняти поранених, аби ними могли зайнятися.

Все було зроблено швидко. Коли Конан схилився над жінкою з розбитою головою, борода Ольмека торкнулася вуха Топала. Варвар помітив це, але не видав себе. За якусь мить усі троє залишили залу.

Проводарі зі всіма обережностями провели Конана через залу за брамою і через анфіладу кімнат, залитих зеленим світлом. Вони нікого не зустріли і не почули анінайменшого шуму. Коли воїни підійшли до Великої Зали, що перетинала місто з півночі на південь, то стали ще обережнішими: адже вони перебували на ворожій території. Та й наступні зали були порожні — аж до бронзової брами, схожої на Браму Орла в Текультлі. Брама відчинилася несподівано легко.

Воїни Текультлі зі страхом дивилися на зелену залу. Ось уже п’ятдесят років ніхто з їхнього племені не потрапляв сюди інакше, як полоненим, приреченим на жахливу смерть. Не було гіршої долі для жителя західної фортеці, аніж потрапити в Ксоталанк. Жах полону переслідував їх від самого дитинства. Для Яната й Топала ця брама була Брамою Пекла.

Конан відштовхнув супутників і вступив у Ксоталанк.

З побоюванням вони рушили за ним, щомиті озираючись. Але тишу порушувало лише їхнє власне дихання.

За брамою була така ж вартівня, і хід із неї вів до такої ж тронної зали, як і в Ольмека. Конан зайшов туди, глянув на килими, дивани й штори і почав уважно прислухатися. Ні звуку. Кімната була порожня. Він уже не вірив, що в Ксухотлі залишився хоч один живий ксоталанкіець.

— Ходімо, — сказав він і зайшов до тронної зали.

Проте далеко не пішов, відчувши, що за ним іде тільки Янат. Конан обернувся і побачив, що переляканий Топал завмер і витягнув руки, немов захищаючись від невідомої небезпеки.

— Що сталося?

Тут він і сам побачив, що сталося, і мурашки пробігли по його могутній спині.

Жахлива голова зводилася над диваном, зміїна голова, велика, як у крокодила. Над нижньою щелепою нависали величезні зуби, але було в цій голові щось безпорадне. Конан подивився за диван. Там лежала змія — здоровеннішої йому в своїх мандрах не траплялося… Від неї відгонило тліном і холодом земних глибин. На горлі тварюки зяяла величезна рана.

— Це Повзун! — прошепотів Янат.

— Та сама тварюка, яку я рубонув на сходах, — сказав Конан. — Він гнав нас до Брами Орла, і у нього ще вистачило сил повернутися сюди, аби здохнути. Як ксоталанкійці з ним спілкувалися?

— Вони викликали його з чорних тунелів під катакомбами. Їм були відомі таємниці, закриті для нас.

— Гаразд, цей здох, а якби у них були інші, вони неодмінно притягли б їх із собою в Текультлі. Вперед!

Вони йшли за ним слідом..

— Якщо нікого не знайдемо на цьому поверсі, зійдемо вниз, — міркував Конан. — І перериємо Ксоталанк від підвалу до горища. Чорт, а це що таке?

Вони зайшли до тронної зали. Там