Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Дикая?

— Очень дикая.

Олесеві дуже подобалося бавитись у теплій морській воді, тож на пляжі вони лежали мало, змінюючи одне одного біля Олеся. Щоби поплавати, доводилося дуже довго йти від берега плиткою водою під палючим сонцем, тому за ранок поплавати кожен із них устигав хіба один-два рази.

Зараз, коли Галина пригадувала собі подробиці тієї відпустки, це виглядало як суцільне жахіття, але тоді їм було добре. Галина почувалася ніби випущеною з ув’язнення. Адже цілий рік вона не мала змоги користуватися громадським транспортом, куди не влазив дитячий візок, бо в той час містом курсували тільки «маршрутки» — маленькі автобуси лише зі сидячими місцями. Вона бувала в центрі тільки у вихідні, якщо вони з Грицем їздили кудись на каву. А це траплялося не щотижня. Тож тепер вона була рада поїхати хоч кудись, і тут їй було значно легше, ніж удома, бо вони з чоловіком усе робили разом або по черзі.

Вечорами вони гуляли порожнім пляжем і пили пиво. До пива купували на базарі доволі непогані сушені бички. Потому верталися додому, вкладали Олеся спати у візочку в кімнаті, а самі сідали під величезним горіхом у затишному дворі будинку. Іноді до них підсідала Анна.

Аннині дідусь і бабуся народились у Чорногорії. Дідусь навіть мав якусь поважну посаду в Чорногорському королівстві. Його становище було таке високе, що він був запрошений за кума до королівської дитини. Та під час хрестин Аннин дідусь зробив фатальний вчинок, який позначився на долі цілої його сім’ї. Виголошуючи тост і вітальну промову, він раптом нахилився й поцілував королеву в обличчя. Анна так ніколи і не довідалася, чому саме він це зробив, — він мав би знати, що такого страшного порушення етикету пробачити йому не могли. Тож цілій сім’ї довелось емігрувати до тоді ще царської Росії. Дідусь купив будинок і землю біля Азовського моря, та незабаром помер, а бабуся з донькою жили, поступово продаючи землю. До народження Анни землі вже не залишилось, — останню ділянку забрала радянська влада, та Анна раділа, що їй залишили бодай будинок.

— Бачиш, а ти казав, що се було політичне самогубство, — тішився Вільгельм, відкорковуючи шампанське і наливаючи Іванові. — Випиймо за «Білий Інтернаціонал» на чесно зароблені баварські гроші.

— Ви і справді дуже тонко вловлюєте всі нюанси української душі,◦— усміхнувся Іван. — Хто би міг подумати, що найдієвішою тактикою в тій ситуації виявиться скандал!

— Та ти ж знаєш, що не було ніякої тактики. Просто я мушу бути чесним зі собою, а решта — то пусте.

— Але ще рік тому я вважав, що все пропало й українську справу поховано назавжди. І ось минуло зовсім небагато часу — і ми знову п’ємо шампанське, ми маємо спонсорів та організацію, які дозволяють боротися далі. Це просто чудово! — радів Іван.

— Просто рік тому всі, хто обурювався моїми словами, бачили загрозу для України лише з боку Росії. Польща здавалася «малим злом». Але я добре знаю поляків: вони ніколи не признають українців як рівних собі. А тепер і всі се побачили. Українські солдати, котрі ще недавно боронили Варшаву, тепер в’язні польських таборів. Українці на своїй землі почуваються вигнанцями, ненависть між українцями і поляками ще ніколи не була така сильна. Все — як я і казав. Думаю, що навіть мій батечко вже далеко не такий полонофіл, як колись. Він мріяв про польську корону, а натомість на колінах випрошував повернути йому хоча би частину власности і дати польське громадянство. Задля сього він зрікся навіть власного сина. І що? Хоч хтось із Габсбурґів отримав посаду в новому польському уряді? Хоча би навіть таку незначну, як я в Директорії? Ніхто.

— Все це правда. І ваша популярність серед простих українців знову така сама велика, як і за часів УНР. Я навіть читав учора в якомусь журналі про те, що Україні потрібен справжній сильний лідер, але він не може з’явитися з питомо українського середовища, бо Київ і середньовічну українську цивілізацію заснували вікінги. Тож і тепер Україну мав би врятувати іноземець, котрий зможе заснувати нову правлячу династію. Думаю, я знаю претендента на цю роль. Будьмо!

— Будьмо! — відповів Вільгельм. — Ще раз за наших баварських друзів із організації «Білий Інтернаціонал», котрі дадуть нам можливість визволити українські землі з-під влади поляків і більшовиків.

— І за організацію «Вільні Козаки» у Відні,◦— додав Іван. — До речі, ми маємо вже двадцять тисяч членів. Се — перемога! Переважно се вірні люди з числа колишніх солдатів австрійської армії.

— Се справді перемога. А ти подумав про гасло для нашої ґазети?

— Подумав, — відповів Іван. — Я пропоную написати: «Українці всіх країн, єднайтеся!» — а під сим помістити зображення українського селянина зі серпом і молотом.

— Не надто комуністично? Я ж усе-таки майбутній монарх, — засумнівався Вільгельм.

— Так. Але не забувайте, що ви і Червоний Князь. Зараз ми повинні орієнтуватися насамперед на простий люд, який втомився і від монархістів, і від республіканців зразка Пілсудського. Сі люди хочуть повернення до часів Франца-Йозефа, хочуть стабільної держави на чолі з проґресивним монархом, котрий дбав би про свій народ і ґарантував би непорушність державних кордонів. Ся візія вимагає трохи комуністичного загравання з масами. Інакше чим ви відрізнятиметеся від Скоропадського з його змовами серед великих промисловців і німецьких політиків? Се все занадто складно для розуміння простого народу. Тому потрібне