Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Се правда. У разі свого приходу до влади у визволеній від поляків Україні я відразу ж проведу установчі збори, які ухвалять державний устрій. Ясна річ, що сим устроєм стане монархія, яка буде значно демократичнішою, ніж будь-яка з чинних республік.
У той момент Вільгельм іще не знав, що його успіх не буде тривалим. Співпраця з баварською організацією «Білий Інтернаціонал» полягала в підготовці воєнної операції захоплення влади в Україні. Протягом певного часу Вільгельм активно мобілізував солдатів, і ось у листопаді 1921-го декілька тисяч українців справді перетнули кордон. Але їхні плани викрили більшовицькі агенти, й українські сили було дуже швидко знищено. Військовополонених стратили, а про всяк випадок спалили ще кілька прикордонних сіл. На цьому завершився останній монархічний Вільгельмів проект, баварські спонсори припинили фінансування, газету довелося закрити, а «Вільні Козаки» розкололися на групи.
Вільгельмів батько Штефан пережив жахливий інсульт, йому відняло ноги, він утратив змогу читати й писати, тож тепер уже не зміг би помиритися зі сином. Вільгельм напише про свої тогочасні почуття в одному з листів: «Моя відповідь до мого батька йшла з глибини багато морально пережившого серця, яке все принесло в жертву своєму ідеалови — Українському Народови, навіть найсвятіше — родину. Мені тільки 26 років, а я так багато морально та душевно пережив. Я людина без батьківщини, без дому; покинутий і як Габсбурґ, можливо, зненавиджений. Я не маю і не мав би нічого більше для себе чекати, якби мене не стримувало моє „останнє“, моє „все“ — віра у вільний Український Нарід. Цією вірою я живу, і се для мене моє „Все“ і моє „Останнє“. Кінчаю свій лист проханням вірити мені, що сі рядки йдуть від серця, що тяжко зранено й кровиться, але й радіє, бо має своє найсвятіше в життю — Український Нарід. Василь Вишиваний, власноручно. Полковник УСС».
Україна остаточно розділилася на радянську та польську, без надії на возз’єднання; в Австрії скасували титул імператора; цісар Карл І помер у квітні 1922-го, залишивши вагітну дружину Зиту без імперії, без домівки й зі сімома дітьми на руках. Поряд із Вільгельмом були тільки Іван і давня любов до українських пісень та віршів. У Вільгельмовій політичній діяльності настала більш як двадцятирічна пауза.
### 2008Галина й Олесь повернулися з післяобідньої прогулянки вздовж каналу, біля якого було розташовано їхній готель. Сьогодні вони зробили гак і зайшли на площу неподалік. Там стояла старенька церква, було кілька кав’ярень і пам’ятник жертвам Голокосту: під скляним люком на відстані кількох сантиметрів під землею лежали ключі з написаними на них іменами та прізвищами загиблих. То був колишній єврейський квартал, потому — ґетто, район, заповнений респектабельною акуратною класицистичною, бароковою та сецесійною забудовою, де лише час від часу траплялися ці раптові нагадування про інше, не таке респектабельне минуле: пам’ятник із ключами для вбитих чи єврейський цвинтар у дворі притулку для літніх людей. Галині було цікаво, чи серед мешканців цього явно не дешевого закладу, котрі змушені були щодня роздивлятися гробівці, були ті, хто доклав рук до винищення віденських євреїв. І якщо так, то що вони почували тепер, роздивляючись ці гробівці.
На березі каналу був невеличкий розарій. Галина зупинялася щоразу біля іншого куща, читала й одразу ж забувала назву троянди. Потому вони з Олесем ішли далі асфальтованою стежкою вздовж берега. Олесь подовгу роздивлявся графіті, які тут часто змінювалися. Мама і син затрималися біля дивакуватого чоловіка, котрий щодня сидів на березі, обклеюючи різнокольоровими кахлинками старі гіпсові скульптури — певно, принесені сюди з якихось довколишніх парків. Скульптури були посірілі від дощу, вкриті плямами та патьоками, а сам художник виглядав трохи зацьковано, вороже зиркав на відвідувачів із-під дашка своєї шапки-вушанки й загортався у брудний шалик навіть у сонячні травневі дні, коли неподалік люди вже лежали на килимках і засмагали.
Під час сьогоднішньої прогулянки Галина з Олесем зайшли до кнайпи на березі. Олесь захотів морозива, а Галина випила склянку білого вина. Кнайпа мала багато столиків на вулиці, просто на піску, яким було засипано невеличку територію. Праворуч від кнайпи буяли не надто доглянуті хащі. А ліворуч стояли наповнені землею дерев’яні та паперові коробки, в яких хтось висадив різну зеленину і квіти. Постійні відвідувачі кнайпи підливали зелень, яка мала влітку зробити перебування тут особливо приємним. Галина завжди любила підливати квіти, їй здавалося, що вони майже в неї на очах із полегшенням випростовують зелені листочки, радісно піднімають догори пуп’янки та квіти. Від цього їй ставало радісно і спокійно, кудись відходила тривога, яку вона теж завжди почувала як холод усередині. Цей холод клубком застрягав десь у горлі й повільно опускався, захоплюючи ціле тіло, сантиметр за сантиметром, паралізуючи, не дозволяючи навіть ковтнути гарячий напій. Здавалося, це час якось раптово вистигає і перетворюється на лід іще у стравоході, так і не спроможний ані зовсім заморозити, ні хоч трохи розігріти її зсередини, залишаючи в якомусь аморфному напівстані, на півдорозі від тепла до холоду чи навпаки. Коли Галина дивилася на чоловіка з різнокольоровими шматочками кахлів, які він хаотично наліплював на скульптури, на його засмальцьовану шапку і на мерзлякувато зіщулені під безрукавкою плечі, вона розуміла, що він почуває. Певно, він намагався зігрітися, наліплюючи на сірі скульптури яскраві кахлинки, в яких життєрадісно переливалося сонячне світло. Художник збирав гроші на свій кольоровий проект у коробку з-під печива. Коли вони з Олесем кидали по кілька центів у коробку, він навіть не озирався на них, не перевіряв, скільки саме вони поклали, — просто приліплював чергову кахлинку, стираючи з гіпсової фігури ще один шматочок понурості.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», після закриття браузера.