Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Раптом Гриць із Галиною побачили трохи збоку від усіх літню жіночку в полотняній білій сукні й у солом’яній панамі. Жіночка стояла під мереживною парасолькою від сонця, а поряд із нею була акуратна табличка: «Помешкання». Від подиву вони зупинилися. Жіночка виглядала так, ніби зійшла з картинки в модному журналі початку століття. Її українська мова була дивна, трохи схожа на київську, але законсервовану, ніби з літератури чи з газет 20-х років. Не змовляючись, Галина та Гриць пішли за жінкою і винайняли в неї кімнату.

Оселя цієї жінки була не схожа на всі тутешні, і приготовані для туристів, і ті, де жили самі місцеві. Здавалося, нікому тут не заважають розхитані пружини на ліжках, нефарбовані паркани, дерев’яні долівки, в які міцно вгризся грибок, туалети надворі з давно не чищеними вигрібними ямами, холодильники, придбані ще в 60-х. І лише телевізори всюди були найновіших моделей.

Їхню господиню звали Анна Ілліч. У юності вона була студенткою медицини в Києві, після навчання повернулася додому й ціле життя пропрацювала в місцевій лікарні. Тепер вона вже давно на пенсії, а в сезон здає кілька кімнат, аби підзаробити.

У домі господині Анни панували ще якісь давніші, дорадянські, порядки. І, попри те, що жила вона бідно, всюди було чисто і навіть досить зручно. Ніде не пахло пліснявою, до будинку було проведено каналізацію, а вікна зачинялися на зворушливі латунні засуви. Господиня показала їм кімнату з двоспальним ліжком, із обіднім столом і з дзеркалом. Поки Гриць випаковував речі з машини, Галина, посадивши Олеся у візок, пішла до кухні приготувати щось поїсти.

Анна дорогою встигла попередити їх, що готувати доведеться самим, адже ресторанів у селі немає. Іноді можна пообідати в їдальні великого пансіонату, через територію якого їм доведеться проходити на пляж. Вхід до пансіонату був платний.

Аби пообідати в їдальні пансіонату, треба було «прийти вчасно», тобто в той момент, коли всі мешканці пансіонату вже завершили трапезу, та на кухні ще залишалися зайві порції. Протягом першого тижня відпочинку Галина та Гриць щодня намагалися реалізувати цей проект, але їм жодного разу так і не пощастило: вони приходили то занадто рано, то запізно.

Готувати теж було непросто, бо єдиний місцевий магазинчик пропонував дуже обмежений вибір продуктів. Тож вони не раз обідали канапками з не надто свіжим місцевим сиром і з розчинними зупками з пакетиків, тішачись, що Олесь наразі має окреме харчування. Як дають собі раду відпочивальники без машини та з двома семи- чи десятирічними дітьми, котрі майже постійно голодні, Галина не уявляла.

Кілька разів на території пансіонату їм перетинали дорогу гадюки, які ліниво переповзали з клумби на клумбу. Побачивши це вперше, Галина побігла до медпункту і спробувала спонукати лікаря щось зробити. Проте лікар лише подивився на неї здивовано і стенув плечима, мовляв, ну, є у нас гадюки, і що такого?

На доволі брудному піщаному пляжі місця слід було займати зі самого ранку. Багато хто ще вдосвіта вибігав на пляж і клав рушники на місця під нечисленними дерев’яними тентами. Галина з Грицем зазвичай приходили надто пізно. Тож, аби не згоріти, їм доводилося носити зі собою велику пляжну парасолю, яку вони теж завбачливо купили ще у Львові. Тут чомусь не продавали жодних пляжних товарів: ані купальників, ані крему від засмаги, ні панамок від сонця, не кажучи вже про ті ж таки пляжні парасолі. Галині подобалося слухати розмови на пляжі: то часто бували готові кадри з фільму. Чи з кількох різних фільмів.

Одного разу біля них засмагали дві дівчини: одна — повна, у відкритому червоному купальнику, друга — худорлява, в закритому чорному.

— Знаєш, у нас із Богданом всьо серйозно почалося дето півгода назад, — сказала повненька. — Тоді він мені полушубки, сапожки начав дарить. І якраз тоді й Лілька обідилася і почала завидовать. Даже не говорить зі мною, бувало. А до того у нас знаєш, які стосунки з нею були? Цьом-цьом-цьом. Вона стелилася, на всьо була готова, тільки шоби я їй до церкви щось класне дала, кофточку там якусь чи шо. Ну, а мама мені тоді тоже шубу до пола і всьо таке. Тоді й іспортилися отношенія з Лількою. А як свадьба у нас була, то вся сім’я їхня прийшла. Всі стали і дивляться на моє плаття. А воно знаєш яке було? Таке простеньке, від Грейс Келі. Дивляться, і всьо тут. Шо тут скажеш? Як отношенія іспортилися, то вже всьо. Помаж мені спинку — там, справа.

Поки дівчата мастили одна другій спинку, відгукувався дідок справа, — на голові він мав трикутну шапку, зроблену з газети «Вести». Він зітхав і звертався до дружини:

— Пытаешся скинуть эти грамм по грамму, и никак не получается. Ну, что, по кукурузе?

А ще трохи далі дві сухенькі бабульки у білих панамках зосереджено підставляли обличчя сонцю, і раптом одна з них сказала з пітерською вимовою:

— Ну, в общем, это же русские когда-то освободили болгар от османского ига.

— Ну, да, — погоджується з нею сусідка. — Русские, они всех освободили. Только благодарности не дождешься.

— А это ежевика? — питає перша бабулька, різко міняючи тему, і показує на кущики недалеко від пляжу.

— Ежевика, — відповідає їй супутниця.