Читати книгу - "Спалені мрії"

– Нехай собі жирують, діду, аби нас не чіпали. – Мар’яна навіть посміхнулася. – Попереду весна, а за нею – літо, зараз, дай Боже, всім на ноги стати та до нового врожаю дожити. Може, це вже останній голод був?! Скільки ж можна нас ним морити? – І навіть думка про останній голод була для неї радісною, бо вона цього разу нікого з близьких не поховала.

Скоро від снігу і згадки не лишилося. Щодня все більше зеленіла трава, і Мар’яна нарешті вивела з хліва свою корову, яка, опустившись на зігнуті передні ноги, жадібно скубла невисоку травичку. Згодом вона паслася вже на своїх чотирьох. Веселішали люди в селі й починали братися за роботу. За дідовою хатою, де стежка городами тягнулася на Шлях, діти гралися у вибивного. Здавалося, що малеча позбігалася сюди з усіх вулиць, такий тут гамір стояв.

– Нехай покричать, – махнув рукою дід Сава. – Головне, що село оживає. Он і сусіди виглядають, ніхто не лається, а навпаки – радіють, бо забули, як діти сміються. – Сам знову прислухався до їхнього галасу, так він його тішив. – А ти, Мар’яно, їсти наварила, хлопці з колодами скоро приїдуть? – нагадував про головне.

– Голодні не залишаться, навіть каша пшоняна з молоком на них чекає. З минулої весни такої смакоти ще не їли, – її обличчя аж сяяло від радості. – Слава Богу, корова на ноги стала, літрів по три молока давати вже почала. – Сама все поглядала на дорогу.

– Ти так сьогодні хвилюєшся, наче перед весіллям. – Дід любив сказати щось таке, після чого ще й очі примружити.

– Ваша правда. Мабуть, і перед весіллям так не хвилювалася. Бога прошу щодня, аби усе задумане збулося, – а в очах то блиск з’являвся, то тривога. – Коли увійду в свою хату, тільки тоді заспокоїться моя душечка, – сказала те, що Сава й так знав.

Виглядала вона ще зранку, а лише під вечір на вулиці з’явилися коні та велика гарба з колодами. Ще здалеку помітила, що в Никифоровича вже й ноги заплітаються, але він ішов попереду, час від часу схоплювався рукою за голоблю, а потім знову покрикував на коней. Максим же з хлопцями пхали гарбу ззаду, боялися, що коні її не дотягнуть. Ще зимою уявляла, як вона відчинятиме їм свої ворота, тепер же і відчиняти нічого було – все за зиму спалено. Навіть від плетеного тину нічого не залишилося. Але їй не шкода було, головне, що все уже минулося.

– Заїжджайте, хлопці! – крикнула голосно, як тільки вони наблизилися. – Бог нам у поміч, – поспіхом перехрестилася.

А побачивши сусідів, які збіглися на невелику толоку, не могла повірити, що вона нарешті дочекалася. Що б не робила, час від часу її погляд шукав Максима, могла й залюбуватися на мить, як він вправно складає помічені ним колоди.

– Ось тобі й перша поїздка, – згодом доповів Мар’яні. – Завтра і післязавтра привезуть із хутора інше. Хуторянам потрібна моя допомога – тому хату підремонтувати, тому хлів скласти, то ж привезуть самі, бо наші коні заслабі, ледь дійшли цього разу.

– Виходить, за стару хату ти їм ще ціле літо відроблятимеш? – здивувалася вона.

– Не я сам, ми з Павлом разом, ще й твою до осені складемо, – заглядав у її очі та посміхався.

Мар’яна дивилася на нього, затамувавши подих, як колись на перших бійців, що з фронту поверталися, і її серце приємно щеміло. Хтось ніби шепотів на вухо: тепер вона не сама зі своїми бідами, є кому піклуватися про неї. Це було таке відчуття, про яке вона вже забула, тому й прислухалася до того приємного тепла, яке розливалося в грудях. І їй здалося, що вона вперше після багатьох років поневірянь була щасливою.

– Мар’яно, у тебе не жар часом? – Дід Сава помітив, як вона дивилася на Максима. – Людей годувати час, стомилися так, що з ніг падають. – Він здогадався про її почуття і не хотів, щоб інші це помітили. – Коли нема чим, то веди до мене. У моєї баби і вода тепла помитися знайдеться, і повечеряти буде що.

– Та ні, у мене все готове, – ніби прокинулася від його слів.

І вона разом з ними рушила до Анютиного двору. Вже й розказала, що їстимуть, аби вони швидше переступали ногами, і про свою тітку Одарку все розпитала, а вони ледь плелися. Максим теж був страшенно стомлений, але щасливий.

– Що значить – молоді! – обізвався Никифорович, – показуючи на Василька та Павла. – І робили хлопці добре і бігом побігли, а я, грішним ділом, думав, що не дійду. На половині шляху було хоч лягай, – скаржився на втому, але й він сьогодні був задоволений, вважаючи, що діло зрушилося.

– Я така рада і така всім вдячна. – Мар’яна аж руки до серця прикладала. – І знайте – дякуватиму до самої смерті. Може, комусь і здадуться смішними мої слова, але тільки не вам. Ви ж розумієте, як це одній матері з чотирма дітьми жити