Книги Українською Мовою » 💛 Гумор » Штани з Гондурасу 📚 - Українською

Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Штани з Гондурасу" автора Євген Дудар. Жанр книги: 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 108 109 110 ... 123
Перейти на сторінку:
японець вооружається, — продовжував Гаврюша. — А Америка, так та, брат, уся в ракетах…

— А я тебе питаю? — перепинила його баба. — Що ти розбалакався, як дяк на хрестинах.

Курочка побачив, що виникає конфронтація. Сказав, що Сильвестрович має рацію. У світі становище зараз дуже напружене.

— Телевізор треба дивитися. І газети читать, — кинув підбадьорений Гаврюша.

— Я тебе як зараз вчитаю… Балалайка ти невгомонна! — кинула сердито баба Груня.

З місця підвівся дід Затірка:

— Михайловичу, ти мені скажи ось що: чому в селі зараз пісні не чути?

— Думаю, діду, що це вам більше знати. Співали, в основному, вечорами. І, в основному, молодь. Подивіться на наш зал. Дуже багато молоді? А старому навіть якби хотілося заспівати, то його увечері вже на сон хилить. Та ще отой проклятий диверсант! — показав на телевізор. — Отак всього потроху. Тепер, діду, світ, в основному, слухає, а не співає.

Дід не погоджувався.

— А я думаю, Михайловичу, справа трохи в іншому. Я думаю, село зараз зажиріло. Заторгувалося. Колись у вихідні дні збиралися то біля однієї хати, то біля іншої. Поспівали, пожартували. А тепер, кожне сидить навпроти свого дому на лавочці і торгує. Хто молоком, хто яєчками, хто сиром, хто картоплею, а хто вже й кропиву продає.

— Дивак! — почав Гаврюша, звертаючись до Курочки. — Я ж, казав, Михайловичу, дивак.

— Спасибі тільки Гаврюші, — продовжував дід. — Той сідає біля свого товару з гармошкою. Приманку покупцям робить. Воно хоч та музика шкурництву служить, але все ж таки музика…

Гаврюша не витерпів:

— А що, як ти? Своїх горобців роздаєш безплатно!

— Ти й ті продав би, що під чужою стріхою, — сказав спокійно дід Затірка і сів на місце.

У залі почався гамір. Потім слова попросив недалекий сусід Курочки Валентин:

— Скажи мені, Михайлович, ти гражданін нашого общества чи не гражданін?

— Мабуть, що «гражданін»!

— А чого ж тоді у тебе в саду повно трави, а я кролям не маю де косити?

— А ви гражданін чи не гражданін?

— Конєшно, гражданін.

— А чому ж тоді державна ціна кроля — три карбованці, а ви з мене берете десять?

У залі стало тихо. Тільки хтось пхикнув у кулак.

Курочка посміхнувся:

— Якби було піаніно, я вам трохи поспівав би.

— Поспівайте так. Без піаніна. Ми ж без піаніна співаєм.

Курочка розповів, як і де беруться мелодії. Трохи поспівав. Трохи поспівали всі під Гаврюшину гармошку. І тим закінчили.

До вечора ще було далеко. Стояла сонячна погода. День вихідний. Людям спішити нікуди. Тому й з’юрмилися біля клубу.

— Оті тополі, — сказав хтось, — дід Затірка садив.

— Не я, — поправив дід. — А учні.

Курочка поцікавився:

— Діду, а знаєте хоч про деяких своїх учнів: де вони зараз?


— Про декого знаю. Кілька загинули на війні. Один — у лісі лежить. В партизанах був. Деякі по світу пороз’їжджалися. Шанованими людьми стали. Брак також є. Перекотиполе. Недавно ось тільки до села повернулося. Трьома словами користується. Чортополох!

— Це ж ви про кого? — спитала Степанівна.

— Про кого? — втрутився Гаврюша. — Про Цапка. Не знаєш, про кого.

— Перекотиполе, діду, — мовив Курочка, — є у селі, є і в місті.

— В селі, правда, воно не дуже затримується. Тут вітри більші. Нема таких затишних куточків.

— Он щур, щур! — закричали жінки.

Щур вибіг з-під клубного порога і подався в кущі.

— У вас, Михайловичу, є щури? — спитав Степанович.

— Миші. Достобіса. Колись я взяв у Гаврила Сильвестровича на ніч кота. То він усю ніч проспав.

— Кота? У Гаврюші? — здивувався дід Саша. — Та перед ним треба було п’ятірку покласти. Він у хазяїна вдався.

— Хтось мені собаку біля сарая прив’язав, — сказав Курочка. — Рудий такий.

— Це, мать, Гондолишин зять, — сказав Гаврюша. — Бо собака на нього гавкає. А коли зятя вдома нема, рве його одяг. Сорочки, штани. Що йому попадеться. Сердитий такий, що куди твою. Хай ось Санька розкаже. Як його?

— Хто? — перепитав дід Саня. — Собака?

— Ні, зять.

— Та-а, — відмахнувся дід Саня. — Тобі це як маслом по душі.

Розповів Степанович:

— Зять Гондолишин — безпробудний п’яниця. Федя. Може, знаєте? Ледве плететься по вулиці. Несе в руці авоську. А за ним, знявши картуз, іде дід Саня. «Діду, чого ви зняли картуза?» — спитали його. «Бо за покійником іду». — «Так він ще живий». — «А який толк з того, що він живе?» Ну, той повернувся і діда авоською по шиї…

— Там того удару як укусу комара, — признався дід Саня. — Тільки моральний ущерб. Перед усім народом.

Поволі розходилися. Пішов додому і Курочка.

* * *

Їжак Хомко притаївся під кущем порічок. Дивився на сучку Найду і думав: «Де вона взялася на мою голову?»

Досі Хомко спокійно жив у цьому старому саду. Ходив у гості до сусідів, ловив мишей в запущеному сараї. Потім десь взялася ота біда. Хомко спав. Згорнувшись, як і завжди. Раптом почув, ніби його щось торкнулося, а після заскавучало. Коли розкрив очі, побачив, що це «щось» було отією рудою жовтоокою сучкою.

Звісно, вона встромила свого носа куди не слід. І накололася. З того часу сучка не давала Хомкові спокою. Як тільки його побачить,

1 ... 108 109 110 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Штани з Гондурасу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Штани з Гондурасу"