Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

— Так. Більше Четансапа не має нічого мені сказати?

Сухорлявий намагався уникнути погляду вождя. Він соромився своїх нових думок, немов хлопча.

— Це було вночі, — стиха заговорив він, ходячи по намету. — Я чекав Гірського Грома і замислився: думки роєм завертілися в моїй голові. Я бачив довгих ножів, що напали на цих чорноногих і загрожували нам. Я не зв'язав його, сина Палаючої Води, і жінок та дітей його племені забрав а собою. Але, коли ти хочеш щоб я їх убив, я зроблю це.

— А коли я не хочу їх убивати?

Четансапа мовчав.

— Коли я не хочу вбивати чорноногого, — повторив Токай-іхто повільно, — то Чорний Сокіл готовий чоловікові, з яким бився, подати руку, як брат?

— Так, він не гірший за мене. Але тоді ми змушені будемо по той бік Міні-Сосе жити з чорноногими і вбивати наших братів, ассінібойнів?

— Ні, так ми не будемо чинити. Рука Токай-іхто не вбиватиме червоношкірих, крім тих, що зрадили нас і служать нашим ворогам за десять доларів на місяць. Я понесу люльку миру від вождів чорноногих до вождів ассінібойнів.

Четансапа глянув на Токай-іхто, його постать в темряві намету, не освітленого вогнищем, розпливалась у невиразну тінь.

— Ти зможеш зробити це, Токай-іхто. Чи давно вже твої думки пішли таким шляхом?

— Так. Але ти перша людина, яку я зустрів на цьому шляху.

Друзі подали один одному руку. Вони вийшли з намету і попрямували в місячному сяйві наступаючої ночі до тіпі Чорного Сокола. Нічний вітер погойдував трави і злегенька хитав ноші, в яких лежав мертвий хлопчик.

Токай-іхто на мить затримався перед маленькою труною з вовняної ковдри.

— Хто це?

— Не знаю. Якийсь хлопчик, мабуть, брат Гірського Грома і тієї дівчини, що не спускала очей з тіла покійника.

— Ти маєш на увазі Сітопанакі?

Обидва чоловіки зупинилися перед наметом.

— Еге ж, так, здається, називають оповіді її ім'я. Це правда, що Токай-іхто знає її?

— Я жив у наметі Палаючої Води і з Гірським Громом пройшов крізь сонячний танець у той день, коли ми в ним побратались, його сестра була тоді дитиною, а маленького брата мати ще носила на спині. Відтоді минуло шість великих сонць.

Вождь урвав мову, збираючись увійти до намету. Стіни, все ще були підняті, і місячне світло безперешкодно лилося між жердинами на долівку. Гості підвелися; вони, здавалося, не розмовляли між собою. Токай-іхто привітався і підійшов до Гірського Грома. Як скам'янілий, чужий вождь усе Ще стояв у глибині великого тіпі. Його обличчя було сховане в тіні, що падала від стін намету; від ран його тхнуло.

Навряд чи він взагалі ще здатний був помічати щось з того, що діялося навколо.

Токай-іхто взяв обома руками вивихнуту правицю полоненого, повернув її дужим ривком і у вірному положенні вправив назад у суглоб. Полонений не чинив опору.

Токай-іхто глянув йому просто у вічі: обидва вожді були майже однакові на зріст.

— Чи пам'ятає ще мій брат Гірський Грім Гаррі, сина Маттотаупи? — запитав дакота мовою чорноногих.

Чужинець прокинувся від заціпеніння.

— Хуг, так! Це ти?!

— То нехай мій брат дозволить перев'язати йому рани. А тоді вже ми поговоримо.

Полонений завагався.

— Ні, — нарешті сказав він. — Ці рани кровоточитимуть доти, поки мої воїни лежатимуть зв'язані.

Токай-іхто мовчки нахилився до обох чоловіків, що лежали на долівці, і розв'язав ремені.

Тоді кивнув жінкам. Сітопанакі і Монгшонгша підійшли, щоб перев'язати рани звільнених воїнів і дати їм води.

Вождь дакотів тим часом наблизився до Четансапи та його гостей, що стоячи спостерігали дивну сцену. Оскільки нони не розуміли мови чорноногих, Токай-іхто коротко пояснив їм, про що йшла мова. Помітивши, що жінки вже упорались з своїм завданням біля чорноногих і відійшли у глиб намету, він знову звернувся до Гірського І'рома:

— Я прошу сина Палаючої Води до мого намету. Токай-іхто разом з чорноногим вийшов з тіпі й запропонував лише Четансапі та делаварові йти з ними.

Коли воїни увійшли до намету, господар звелів Уїноні та Унтщіді підняти стіни. Адже вогню не можна було розпалити, а вже зовсім стемніло.

Тепер місячне проміння освітлювало намет, і четверо чоловіків, що сиділи навпроти, могли розпізнати один одного. Токай-іхто чекав. Він бачив, як Четансапа і Гірський Грім перекинулись поглядами. Спотворена рубцями голова Четансапи здавалась у темряві ще гострішою і вужчою. Схудле обличчя чорноногого не вражало ані правильністю рис, ані вродою, але було якесь незвичайне, а гарне чоло свідчило про великий розум.

— Гірський Грім може запитувати, — почав розмову вождь дакотів. — Він дістане відповідь з моїх уст.

Коли Токай-іхто звернувся до чорноногого, той звів на нього погляд.

— Я радий, що знову бачу свого брата Гаррі, — сказав пін. — Язики наших чоловіків не втомлювалися розповідати про його подвиги. І ми від літа до літа чекали, що він знову повернеться до нас, але я бачу, що Гаррі, син Маттотаупи, пішов до наметів племені дакоти.

Гірський Грім говорив розважливо й спокійно, проте Токай-іхто відчув у його останніх словах запитливий докір.

Чорноногий ось уже шість великих сонць і гадки