Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

Поки Токай-іхто знайшов у собі силу відповісти, підійшов Огітіка і ліг на ковдру між обома чоловіками. Нашорошивши вуха, дивився він на чужинця. Той свиснув.

— Не забув ти ще його? — спитав Токай-іхто.

— Ні. — Чорноногий погладив уже здоровою правого рукою чорну шерсть собаки. — Коли я дав тобі його, він був малий і, мабуть, ще не їв м'яса. Це було в той день, коли ми разом пройшли крізь сонячний танець і стали кревними братами.

— Це так. Відтоді він став дужим і боровся за мене. Дивлячись на нього, я згадую про Гірського Грома.

— Я теж хотів би боротися за тебе, — сказав Гірський Грім, не приймаючи руки із спини собаки.

Токай-іхто поглянув у нічну темряву.

— З того часу сталось багато дечого, чого ти не знаєш, мій брате: Маттотаупи більш немає серед живих.

— Що ти кажеш! Він помер від руки ворога?

— Його вбив той, кого називають Червоний Лис.

— Я не знаю його. Це вождь дакотів?

— Він — біла людина.

Гірський Грім забрав руку з спини собаки.

— Біла людина? Є така біла людина, яку називають цим ім'ям, так, я чув про нього. Він, певно, великий воїн. Маттотаупа називав його в наших наметах братом.

— Так, він бувшим.

Чорноногий довго дивився на Токай-іхто, не наважуючись розпитувати далі.

— Я син зрадника, — поволі промовив вождь дакотів. — Маттотаупа був винний.

Чорноногий трохи помовчав, а тоді сказав:

— Він не знав про це. Він був сміливий і правдивий. Певно, на нього було наслано чари.

— Так, чари Червоного Лиса, що жили у келиху таємничої води. Тоді Маттотаупа, мій батько, виказав таємницю жовтого золота, і до нас прийшли білі люди, щоб забрати його. Вони захопили наші угіддя, а чоловіків дакотів з жінками та дітьми загнали на злиденні землі. Я втік з воїнами Ведмежого братства, і уатшітшун переслідують нас.

— То йди до нашого намету: мій батько з радістю прийме тебе! Справді! — Гірський Грім заговорив швидко, в голосі його відчувалося сильне хвилювання. — Прошу тебе, забери з собою наших жінок і дітей. Батько мій буде вдячний тобі за це, і ти станеш його сином. Так буде краще, бо я… — Сітсікау затнувся. — Я не можу повернутись.

— Чому?

Чорноногий не відповів. Його обличчя знову набрало суворого виразу, і він глянув на Четансапу. Токай-іхто також обернувся до свого воїна.

— Чи віддаси ти моєму братові зброю?

Чорний Сокіл підвівся і пішов, аби принести з свого намету здобуті ним трофеї. Повернувшись, він поклав перед Гірським Громом його зброю.

— Четансапа, син Сонячного Дощу, просив мене сказати тобі, що він хоче бути твоїм братом, — пояснив Токай-іхто чорноногому. — Наші руки не вб'ють більше жодного червоношкірого чоловіка.

Рука сина вождя сіпнулася і судорожно стислася в повітрі, перш ніж він взяв зброю, яку втратив в бою.

— Наші вороги недалеко, — вів далі Токай-іхто, — і ними командує вбивця Маттотаупи. Ти сказав, що хочеш битися за мене?

— Так, — відповів сітсікау і, не кваплячись, стриманим, ніби скованим рухом узяв зброю.

— Гаразд, — промовив Токай-іхто, — сокиру закопано, і люлька миру піде з уст до уст. — Вождь відкритим поглядом подивився на Гірського Грома, а тоді на Четансапу. — Чорний Сокіл тричі переміг. Він перехитрив довгого ножа Роуча, він довів чоловікам чорноногих, що воїн дакотів уміє тримати в руках зброю, і він переміг сам себе, давши згоду на те, щоб Гірський Грім став нашим братом. Його останній подвиг — найбільший, бо він подає нам приклад, за яким сини наші можуть почати нове життя. Чоловіки дакотів завжди з гордістю називатимуть ім'я Четансапи, і дух старого Крука теж примириться з цим. Його кров і кров принесеного в жертву помсті воїна сітсікау повинна бути останньою, що пролилася між Ведмежим братством і його червоношкірими братами. Хуг.

Воїн мовчки подякував вождеві.

Уїнона принесла священну люльку, і Токай-іхто шанобливо набив її. Потім запалив, і вона в цілковитому мовчанні почала переходити з рота до рота. Чотири чоловіки, які курили її, репрезентували собою три племені, могутніх і гордих за часів свободи великого краю: делазарів — з берега, де сходить сонце, дакотів — з прерій вечірнього сонця та сітсікау — з країни північного вітру.

Уїнона сховала люльку, і Гірський Грім почав розповідь, на яку чекали дакоти.

— Вас прогнали з ваших мисливських угідь, — сказав чорноногий, — а нас проганяють з наших. Білі люди вже й для нас, чорноногих, відміряли резервацію.

— І ви згодні піти туди? — стримано спитав Токай-іхто.

— Наші вожді й старійшини згодні, але нам, молодим, не до вподоби таке рішення ради. Тому я й вирушив на пошуки інших мисливських угідь.

Четансапа уривчасто й гірко розсміявся.

— Ви тікаєте до нас, а ми до вас. Кінець кінцем, жоден з індійців не сховається від довгих ножів. Марні зусилля. Чи не краще перебити якнайбільше довгих ножів і самим загинути у бою? Та це ми могли б зробити ще на Білій річці. Хіба я тоді не говорив про це, Токай-іхто?

— Так, ти казав мені про це, і порада твоя тоді була така ж погана, як і сьогодні.

— Ти знаєш якийсь інший вихід?

— Так. Великий розбійник з Вашінгтона тримає воїнів дакотів у резервації під вартою. Їх багато, і він боїться їх, поки вони на волі, навіть без зброї. Велика Мати, що править