Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Поміж цих трьох претендентів Іраклій Йосипович вважав себе фігурою «номер один». Важко сказати, чому він так вважав, але статура у нього таки була найсолідніша. Через це його можна було сміливо висувати з однаковим успіхом як у президію, так і у вітрину магазину «Богатир»…

Коли фіндіпошівці реагували на всі три жарти Понюхна, як дальтоніки на зміну кольорів, він викидав останній аргумент:

— Вам пропонує пройтися один з керівників установи, може, ризикуючи своїм місцем і авторитетом, а ви… гребуєте!

Іраклій Йосипович вважав, що він робить велику честь підлеглому, дозволяючи йому з собою випити, і ніяк не міг втямити, чому це до них не доходить.

— Часу нема, Іраклію Йосиповичу! Я б з вами з великим задоволенням пішов, — вибачився Грак, потай думаючи: «Раз вчепився за мене Понюхно, то. мабуть, і мені світить якась премія чи прогресивка. Але за що?..»

Іраклій Йосипович притяг до себе ближче стільця і, обійнявши ногами його спинку, поклав руки на бильце, а на руки ще й свою могутню голову. Умостившись навпроти Євмена Миколайовича, він дивився на нього, як пітон на останній свій шанс.

— Ніколи не забуду, Євмене Миколайовичу, — збуджував апетит Понюхно, — як ми колись поїхали в ліс на пікнік… Ви чув, що я кажу?..

Грак зрозумів: роботи сьогодні не буде, поки папа Пій XV не пропустить у себе гальбу пива чи склянку «шипучки», як він називав шампанське.

— Нас тоді приїхало п'ятеро. З нами був Іван Павлович. Не чоловік — перо золотого птаха! Руки — Берліоза! Ви чув, що я кажу, Євмене Миколайовичу?

— Чув, чув…

— їли ми тоді шашлики з осетрини на свіжій сметані і з житнім печеним хлібом на листочку лопушка… А пили «Столичну» з чеським пивом «Будвар» і запивали мускатним шампанським. Президент Ніксон такого не їв! Ви чув, Євмене Миколайовичу?

— Хто ж після пива запиває шампанським? — запитав Грак.

— От ходімо зі мною, я покажу, як це робиться.

— Ви мені ще розкажіть, як вас на Супої пригощали раками, звареними у пиві… Щоб більше апетит розігрався. Тоді вже й підемо…

— Тільки ви пішов першим, а я другим. Щоб ніхто не бачив. Зустрінемось біля бочки. Собі що хочеш, а мені скляночку шампанського… Дуже люблю, як воно після цього ще півдня тобі газами у ніс б'є…

Грак безнадійно махнув рукою:

— Сьогодні нічого не вийде, Іраклію Йосиповичу.

— А це ж чому?

— По-перше, грошей Зося не дає. Самі ж знаєте, я приймак. Як у народі кажуть? Зачуха — завідуючий чужим хазяйством. По-друге, з «курорту» недавно повернувся. Відпочивав разом з працівниками Міністерства внутрішніх справ. Грошей — ні коп'я. По-третє, діло є… От після того діла й можна буде випити. За рахунок Мамуні…

— Яке діло? — насторожився Понюхно.

— Он ті штуки в кутку бачите? Оті,— показав Грак, — загорнуті в папір.

— Ну, бачу! А що то?

— Антоша з майстерні літери для нового гасла привіз. Чіпляти будемо. Стратон Стратонович доручив це зробити вам і мені!

— А для чого ж ви нові гасла вигадуєш? — з недовірою перепитав Понюхно, кинувши оком на списаний аркуш паперу.

— А ви що, Ковбика не знаєте? Він же боїться, щоб хтось раптом не…

— Це ви, звичайно, вигадав, що і я повинен вивішувати?

— А ви що, проти?..

— Проти чого?

— Проти склянки шампанського?

— Ви б так зразу сказав.

На дах лізли через горище, рясно обліплене павутинням.

— Ви ж чув, мені сьогодні цікавий сон снився, — розпочав Понюхно по-товариськи, наперед смакуючи ще не взятим пивом чи склянкою шампанського.

Грак знав, що Понюхнові завжди один і той же сон сниться. Він його вже неодноразово розповідав, але щоразу, коли мав чудовий настрій, починав спочатку, перед цим уточнюючи:

— А я хіба не розповідав?

- Та коли ж? Я ж сидів, — останні два слова Грак вимовляв з такою гідністю, ніби його посадили несправедливо.

— Та ви слухай! — Понюхно ліз на дах позаду Грака і говорив йому в спину. — Сниться мені, що я… Ну, як оце зараз, лізу вгору, але по дуже гарно розмальованих сходах. До великого будинку лізу. Можна сказати, палацу. Лізу, лізу…

— Високо ж ви забралися…

— Та ви слухай… Лізу… Уже й хмари внизу, а той палац усе віддаляється від мене і віддаляється.

— А чого ж ви туди лізли? Там що, папахи розподіляли?..

— Дурний ви… Ви будете слухати чи ні?!

— Я й так самі вуха, — продемонстрував Грак, знявши кепочку.

— Коли це нарешті піднімаюся я не то в лоджію, не то в такі блакитно-золоті передпокої, дивлюсь, а там сходи викладені самими грошовими купюрами. І все крупними-крупними. По сотні й по півсотні… Ви мене чув? Я до цих сходів, а вони круто вгору, перед самим моїм носом. Я по них уже не лізу — повзу. Ще вище повзу. А вони звужуються, звужуються, і мені вже немає де ні рук, ні ніг поставити. Такими вузенькими раптом ті сходи зробилися. Дивлюсь, і гроші поменшали. То ще йшли десятки, п'ятірка, а це все троячки та карбованці. Тут я не стримався та як закричу: «Більші! Більші випускайте гроші. Купюри більші й ширші, а то по цих до палацу не доберуся…» Тільки це я сказав, а тут жінка мене під бік — штовх! «Що? — питає.— Знову гроші снились?» Повіриш, прокинувся, сів на ліжко і аж заплакав. Стільки грошей було під ногами…

— А ви б у цей час не спали, — щиро порадив Грак.

Понюхно хотів йому щось сказати, але знизу їх хтось гукнув. Грак звісив над ринвою пінгвінячого носа. На тротуарі стояв солдат і красномовними жестами показував, чого саме хоче від них. Грак присів на карниз, глупо оглядаючись. Відповів