Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Дай закурить! — просто сказав солдат.

— А-а! Ти б так зразу й сказав, а то розмахуєш руками, ніби здаєшся… По цій лінії звертайся до нього, — кивнув він на Понюхна.

Понюхно вдав, що не чує.

— А він? — кивнув солдат на Іраклія Йосиповича. — Скажи йому: курить хочеться, помираю…

Понюхно підморгнув: скажи, мовляв, що я й справді не чую.

— Кажу ж тобі, він глухий. Бач, у нього шрам на щоці! Це з фронту. Там його казанком німецьким контузило. З того часу й оглух.

— Ну? — засумнівався солдат. — Такий здоровий дядько, молодий. Мабуть, він і пороху не нюхав!

— У тилу нюхав, — спокійно проінформував Грак. — Баби давали прикурювать. Відтоді глухий як пень.

Понюхно мовчав і тільки синів од люті, а вдавав, що від холоду. Тепер він уже жалкував, що не дав солдатові цигарки й не обізвався.

— Тепер ти хоч віриш? — сів на якусь літеру Грак. — Ти от послухай, а то ще й справді подумаєш, що йому для тебе цигарки жалко чи він дурнем прикидається. Йому можна говорити все, що на язик спаде. Тільки аби він губ не бачив. По губах, бульдог, про все здогадується. А так… Ось послухай… Ей, ти, колода надтріснута!.. Осел облізлий! Скупердяй фіндіпошівський! Ти швидше зайця переженеш, ніж даси бідному солдатові цигарку за дві копійки… Бомкало коридорне, випивоха-шарманщик, скажи славному бійцю чисту правду про себе. Признайся, що ти такий скупий, що й сам на дурняк мило господарське їв би!.. Віслюк віслюком, а про папаху Хлівнюка думаєш…

Після останніх Гракових слів Понюхно несподівано хекнув і поліз по драбині вниз із такою швидкістю, ніби йому хтось у штани вкинув їжака, схрещеного з ондатрою.

Солдат, очевидно, все зрозумів і щиро почав сміятися, а тоді витер сльози й сказав:

— А ти молодець! Он він пальто позаду тебе забув. Глянь, може, там є цигарки…

— Тут ціла пачка. Віддати всю?

— Дай парочку. Решту залиш йому, а то його ще кіндратій ухопить, — мовив солдат, упіймав на ходу дві цигарки й пішов своєю дорогою.

Понюхно не знаходив собі місця од люті. Була б його воля, він Грака на тих літерах повісив би! Особливо за оті слова: «Бач, у нього шрам на щоці! Це з фронту. Там його казанком німецьким контузило…» А «скупердяй фіндіпошівський»? «У-у, — завив вовком Понюхно. — Сволота недосаджена! Ось зараз піду до Ковбика й скажу, незважаючи на те, що сина Стратончиком назвав. Підлабузник… А сам же казав: «Цим «Фіндіпошем» і дурень керувати може». І свідки є: Панчішка, Сідалковський…»

Грак під час якоїсь суперечки, на яку, до речі, спровокував його Понюхно, й справді сказав: «А керувати— багато розуму не треба». Тоді ще Сідалковський йому зауважив: «Євмене Миколайовичу, сказавши це — ви не подумали! Заберіть свої слова, як казав ваш знайомий дядя Філя, обратно-назад. Ви ж ображаєте цим Стратона Стратоновича…» — «А я «Фіндіпош» не мав на увазі,— відказав Грак. — Я сказав узагалі. Головне, аби колектив розумний…» — «У вас, Грак, для керівника немає зовнішніх даних. Інша справа в Іраклія Йосиповича. Щоправда, до цього потрібні…— він хотів додати — внутрішні дані, але стримався й злукавив: — Для цього потрібні ідеально чисті й чесні, без всяких домішок підлеглі». — «Це у тебе даних нема!» — спалахнув невідомо чого Грак. «Тимчасово, — вніс розрядку Сідалковський, — як і «дипломата». Але це як нежить, Євмене Миколайовичу, — наживне».

Понюхно підвівся: «Піду ще раз до Сідалковського». Виходячи в коридор, він завжди натягав на себе маску обережності, бо був переконаний, що стіни не лише вуха, а й очі мають. Але цього разу він ніс таке відкрите обличчя, на якому жодних виразів — як гостей у квартирі Кнюха. Ось тільки очі зробилися маленькі й круглі. Але ж у Понюхна все було кругле: круглий животик, кругла голова, круглі ніздрі в круглому носику-п'ятачку, ніби з червоної міді. Тільки решта обличчя — жовте. І, мабуть, тому здалеку голова скидалася на збільшену в десятки разів жовту більярдну кулю, добре посічену киями. А цю кулю хтось узяв і поставив зовсім не на той тулуб, ніби надломлений, як вершечок дерева, біля самої крони. Від цього складалося враження, що Понюхно вічно збирається когось буцнути своєю головою або вона така важка, що її важко утримати на плечах. Коли на нього дивився Ковбик, то йому здавалося, що Понюхно збирається пройти крізь натовп, розштовхуючи його не ліктями чи своїми довгими, з вузлуватими пальцями, руками, а головою. Ця постійна цілеспрямованість уперед чи не найбільше бентежила Стратона Стратоновича: «Що не кажіть, а я таки у френологію вірю! Такий бицьо головою тебе зсуне з крісла, ще й підімне під себе».

Іраклій Йосипович підійшов до кабінету Сідалковського. Двері час від часу відчинялися, і Євграф викидав якийсь непотріб в урну, що стояла в коридорі (кошика в кабінеті він не тримав принципово).

— Іраклію Йосиповичу, — вдав, що дуже зрадів цій зустрічі, Сідалковський.

Він був певний, що той йому зараз скаже: «А ви б, Сідалковський, з'їли оце шашлика?» — Євграф не дав йому розкрити рота, сам пішов в атаку:

— А ви б оце, Іраклію Йосиповичу, випили зараз пепсі-колу?

— А на біса вона мені здалась!

— За мій рахунок. На більше я вже не спроможний. Адвокат усі гроші з'їв. — Сідалковський пригадав, що якось і він пригостив пивом Іраклія Йосиповича. Той пив, прицмокував губами і казав:

— Пій! Ну чого ви — пій, пій! — в розумінні «пий» запрошував він Сідалковського. Сідалковський пива не любив і завжди казав:

— Я не шахіст і своєю фігурою жертвувати не буду!

Євграф тільки тепер помітив, що Понюхно стояв скоріш сірий, ніж темний. А він був подумав, що Понюхно зайшов сюди, аби запропонувати розпити пляшку шампанського чи по кухлю пива. Сідалковський забрав свої думки назад і мовив співчутливо:

— Ви як фотопапір, який уже хтось раз засвітив.

Понюхно почорнів, а тоді став рожевим, після чого почав