Книги Українською Мовою » 💛 Гумор » Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз 📚 - Українською

Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Претенденти на папаху" автора Олег Федорович Чорногуз. Жанр книги: 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 110 111 112 ... 133
Перейти на сторінку:
набирати кольору столового буряка.

— Іраклію Йосиповичу, у вас стільки масок, що за ними зовсім не видно вашого обличчя.

— Я до вас не жартувати прийшов. Тут справа серйозна… Як, до речі, вас по-батькові? — перейшов на офіційний тон Понюхно.

— У нас директор Стратон, — поспішив повідомити Сідалковський. — Діти усі— Стратончики, а ми — Стратоновичі! По цьому визначаємо, по цьому підбираємо, по цьому й проводжаємо.

— Я вас цілком серйозно і офіційно питав. А ви валяв дурня! Ваш дружок мене щойно образив!

— Це він залишив відбиток червоного шраму на вашій щоці?

— Ви що сказав? — вирячив очі на Сідалковського Понюхно.

— Тоді прошу уточнення, яким чином він вас образив, Іраклію Йосиповичу? Чи ви хочете подати заяву на місцевком? Ми її обговоримо.

— На біса мені заява? Він мене назвав «ослом облізлим» і «фіндіпошівським скупердяєм»…

— Звичайно, перша образа — це наклеп, Іраклію

Йосиповичу… Але друга… Я б сказав: а хто з нас любить, коли йому кажуть правду в очі? Так що вимагається від мене?

— Будьте мені за свідка!

Сідалковський при слові «свідок» надкусив язика.

— За свідка? Але ж я сам, Іраклію Йосиповичу, тепер підсудний. Ви не за адресою…

У коридорі з'явився усміхнений Бубон.

— Як поживаєте, шановний? — кинув він через поріг до Сідалковського. — Як рухається справа?

Яка саме справа — він не уточнив, хоч Сідалковський його зрозумів краще, ніж суддя народного суду. Тож у відповідь тільки зміряв його таким поглядом, що, здавалося, Карло Іванович після цього виступить у найлегшій ваговій категорії. Але погляд Сідалковського на Бубона, як і на бухгалтерські відомості, не мав абсолютно ніякого впливу. Карло Іванович зайшов у бухгалтерію у тій же ваговій категорії, що й вийшов звідти.

— Так що, не підете? — перепитав Понюхно.

— Не піду! А потім, Стратон Стратонович цього не любить.

— Всі ви тут однакові! — розізлився Понюхно.

— Не всі, Іраклію Йосиповичу. Грак і Ковбик набагато нижчі від нас.

Понюхно несподівано налився кров'ю й зробив кілька загрозливих кроків у бік Сідалковського. Однак, мабуть, згадавши Грака та його перебування на «курорті», раптово відступив, тоді кинувся на стіну, на якій чомусь не знайшов дверей, і вискочив туди, звідки зайшов, але перед цим двічі буцнувши об двері головою. Сідалковського це дуже здивувало й примусило задуматися над подальшою долею Євмена Миколайовича: якщо такі удари будуть раптом застосовані до його невеличкої, худорлявої постаті… «Він розсиплеться», — дійшов висновку Сідалковський і про всяк випадок вийшов у коридор, щоб визначити курс, на який ляже Понюхно. На Гракове щастя, спина Іраклія Йосиповича сховалася за дверима його власного кабінету.

— Споїти б паскуду, — всівшись за свій стіл, розмірковував Іраклій Йосипович. — Здати б у витверезник. Для цього я й грошей не пожалів би. Але воно ж, недоношене, не п'є… Я йому цього ніколи не забуду!..

Остання фраза була улюбленою у Понюхна. Найчастіше він її вживав як дотеп, коли йому робили якусь дрібну послугу. Наприклад, першим пропускали на ескалатор у метро, кинувши за нього п'ятака, чи кликали його на сто грам і пончик. Понюхно завжди дякував і неодмінно казав:

— Я вам цього ніколи не забуду!

Коли він сідав з кимось грати в шахи, супротивник часто повідомляв:

— Я вже років чотири не грав!

— Чотири роки? — перепитував Понюхно і сам відповідав: — Чотири роки — не строк, казав один мій знайомий, коли йому за шість втеч з тюрми дали сто двадцять.

Улюблений жарт Понюхна — це розповідь про директора:

— Прийшов якось до мого знайомого директора слідчий. Довго рився в накладних, нарядах, а після перевірки директор його й запитує: «Ну як там у нас?» — «Поки що працюйте» — відповів слідчий…

— Що це у вас за такі знайомі? — запитала його тоді ота гнида Грак; Понюхно пригадав це аж зараз.

— Це був мій знайомий директор ресторану. А що?

— Ми вам співчуваємо, — додав Сідалковський. — Сподіваємось, це був останній ваш приятель?

— Чому? У мене є ще кілька, — простодушно відповів Понюхно.

— І що, досі на волі? — знову ця воша недорозвинена подала голос.

«А я ще пішов до нього помочі шукати. Це ж одного дерева жолуді. Добре, що не пішов до Ковбика. Той ляпнув би те ж саме. «А що, може, неправду сказав? Чого ж за правду ображатися?» — перекривив Іраклій Йосипович Стратона Стратоновича. Ще б і про записку згадав. Да!»

Понюхно в присутності Ковбика завжди повторював «да», про що б той не розповідав.

— Да, да, — наче дятел, вистукував у тон розповіді Стратона Стратоновича, частенько не знаючи, що той далі має сказати.

— Що «да»? — злився в такі хвилини Ковбик. — Ви ж іще не знаєте, про що я скажу, а вже «да, да»!

— Тобто ні,— вгадував Понюхно.

— Знову за рибу гроші. Що «ні», коли тут якраз треба «да»!

«Отак завжди лізеш попереду батька в пекло — і обпікаєшся…»

Понюхно згадав і горище, куди його отой пінгвін витяг. Думки, як блискавки, спалахували то в одному, то в іншому напрямку, конкретно нікуди не цілячись. Вигляд же мав такий, начебто йому пообіцяли посаду і він уже навіть приміряв крісло, а тоді сказали: «Пардон, ви помилились номером кабінету».

Щасливим Понюхно взагалі рідко бував. Хіба лишень тоді, коли в когось траплялася та чи інша неприємність. Тоді в його душі буйно розквітала весна. В такі дні він навіть з власної ініціативи заходив до Стратона Стратоновича, просив видати нещасному грошову допомогу. А потім, звісно, говорив при всіх:

— На п'ять карбованців більше вибив! З тебе сто грам і пончик!

Ці слова «жертвою» сприймались буквально:

— То що ж, пішли, Іраклію Йосиповичу.

«Жертва» йшла, як правило,

1 ... 110 111 112 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"