Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Людська воля, як відчував завжди ветеринар, була безсилою. Люди, немов заводні ляльки на столі, не мають вибору — з накрученими на спині пружинками вони рухаються так, як їм велено. Майже всі, до кого долинав голос цього птаха, зазнавали різних нещасть. Більшість умирала. Просто падала зі стола.

Цинамон, напевне, знав про мою розмову з Нобору Ватая. Простежив також за тим, про що кілька днів раніше ми говорили з Куміко. Не міг не знати, що відбувалося в його комп'ютері. Дочекавшись кінця моєї розмови з Нобору Ватая, підсунув мені "Хроніки заводного птаха". Ясно, що зробив це не випадково. Цинамон запустив свій комп'ютер з певною метою — щоб показати одну історію і водночас натякнути, що в нього їх багато.

Я приліг на диван і втупився очима у стелю напівтемної "примірювальної". Глуха навколишня ніч до болю гнітила мене своєю тишею. Біла стеля здавалася товстою сніговою шапкою, що нависала над кімнатою.

Між мною та безіменним ветеринаром, що доводився Цинамону дідом, було багато чого спільного — синя родимка на щоці, бейсбольна бита, крик заводного птаха. Крім того, лейтенант в історії Цинамона викликав у моїй пам'яті образ лейтенанта Мамії. Мамія в той час служив у штабі Квантунської армії в Сіньцзіні. Щоправда, ніким не командував, а працював у картографічному відділі, після війни його не повісили (доля відмовила йому в смерті) — утративши на фронті одну руку, повернувся до Японії. Та все одно я не міг позбутися відчуття, що розправою над китайцями насправді командував лейтенант Мамія. Принаймні не було б нічого дивного в тому, якби це робив він.

А ще проблема бейсбольних бит. Цинамон знав, що на дні колодязя я зберігаю биту. Виходить, що бита, як і заводний птах, так би мовити, угніздилася в його історію. Нехай так, та однаково з битами не все так просто. Парубок з футляром гітари, що накинувся на мене з битою в покинутому домі… У барі, в Саппоро, він обпалював собі свічкою долоні, потім побив мене битою і нею ж дістав від мене здачі. І позбувся її.

І чому в мене на обличчі відбилася така ж пляма, як у Цинамонового діда? Невже я знову, так би мовити, угніздився в їхню історію? Може, насправді у ветеринара ніякої плями не було. Однак яку потребу мала Мускат, щоб розповідати вигадки про свого батька? Адже вона помітила мене в Сіндзюку завдяки цій плямі — такій же, як у її батька. Усе переплуталося, як у стереоскопічній головоломці, де правда не обов'язково факт, а факт не завжди правда.

Я встав з дивана і ще раз зайшов у кімнату Цинамона. Сів перед екраном комп'ютера, обіпершись ліктями на стіл. Можливо, Цинамон був поряд. Його слова, ніким не почуті, перетворювалися на історії, жили, дихали. Вони могли думати, прагнути, рости, випромінювати тепло. А от екран, мертвий, як Місяць, зберігав мовчанку, ховаючи їх у своєму лабіринті. Ні квадратний скляний екран, ні Цинамон, що, напевне, за ним ховався, більше нічого не збиралися мені казати.

30

Ні, такому дому не можна довіряти

(З погляду Мей Касахари. Частина 6)

"Як поживаєте? В останньому листі я написала, що загалом сказала вам усе, що хотіла. Досить, щоб написати: "Кінець". Пам'ятаєте? Та невдовзі я подумала, й мені здалося, що треба ще щось додати. А тому я встала, заворушившись, як тарган, і сіла за стіл листа писати.

Останнім часом я чомусь усе частіше думаю про Міявакі. Про ту нещасну родину, що колись мешкала в домі, тепер порожньому, і ніби змовившись, учинила самогубство, коли їй стали допікати кредитори. Десь писали, що живою залишилася тільки старша дочка, але й вона пропала безвісти… Вони стоять мені перед очима завжди — за роботою, в їдальні, коли музику в кімнаті слухаю або книжку читаю. Не скажу, що їхні образи мене переслідують, але як тільки в голові знаходиться вільне місце (узагалі-то його там повно), то відразу туди думки пролізають, як дим крізь віконну щілину. Так триває вже тиждень-два.

Від народження я жила в нашому домі й по той бік доріжки постійно бачила сусідське обійстя. Бо вікно в моїй кімнаті виходило прямо на їхній дім. Коли я пішла до школи, батьки виділили мені окрему кімнату, а Міявакі до того часу вже новий будинок збудували на своїй ділянці. Щоразу хтось з них потрапляв мені на очі. Погідного дня в їхньому дворі завжди сушилася білизна. Двоє дівчаток завжди кричали — велику чорну вівчарку кликали (правда, ніяк не можу згадати її клички). Коли надходив вечір, у домі запалювали приємне, тепле світло, а трохи пізніше воно, одне за одним, гасло. Старша дочка вчилася грати на піаніно, молодша — на скрипці (перша була старшою від мене, друга — молодшою). На дні народження, на Різдво приходили юрбою друзі, веселилися. Хто бачив тільки їхній порожній дім, не зможе уявити собі, як було тоді.

У вихідні дні господар часто доглядав дерева в саду. Схоже, так любив чистити ринви, вигулювати собаку, натирати до блиску автомобіль, що не жалів на це часу. Ніколи не збагну, чому людям подобається така морока. А втім, це їхня справа, зрештою, добре, коли у домі є така людина. А ще всі вони любили на лижах кататися. Щозими прив'язували лижі зверху на великому автомобілі та їхали кудись з радістю (а от я лиж не люблю, але це не має значення).

Словом, здавалося, що це звичайна щаслива родина. І не просто здавалося — такою насправді вона й була. Ніщо в ній не змушувало вас насуплювати брови, осудливо хитати головою і казати: "Ой, що ж це таке?"

Позаочі сусіди шептали, що нізащо навіть дарма не хотіли б жити на такому злощасному місці. А Міявакі жили тихо-мирно, як на картині в рамочці, без жодної пилинки. Щасливо, як у казці. Принаймні порівняно з нами вдесятеро щасливіше. І дочки їхні справляли на мене приємне враження, коли ми іноді зустрічалися. Я часто думала: "От було б добре, якби я мала таких сестер!" В усякому разі, у цьому домі, здавалось, завжди всі сміються, навіть собака.

Я не могла собі й уявити, що зненацька всьому настане кінець. Але так сталося — одного дня вся родина (разом з німецькою вівчаркою) зникла, наче її вітром здуло. Залишився тільки дім. Якийсь час — десь тиждень — ніхто із сусідів не помічав зникнення Міявакі. Я звернула увагу, що вечорами в домі світла не запалюють, але подумала, що, напевне, як було раніше, кудись поїхали всією родиною. Потім мати від когось почула, що вони "втекли під покровом ночі". Пригадую, я питала, що означає "втекли під покровом ночі". Тепер сказали б — "пропали безвісти".

Незалежно від того, Міявакі "втекли під покровом ночі" чи "пропали безвісти", та як тільки їх не стало, їхній дім почав справляти навдивовижу інше враження. Раніше я не бачила покинутих домів і не уявляла собі, який вони мають вигляд. Я думала, що вони жалюгідні, нещасні, схожі на бездомного пса або порожню шкаралупу цикади. Однак дім Міявакі зовсім не здавався жалюгідним. Як тільки господарі виїхали, він набрав байдужого вигляду — мовляв, ніяких Міявакі не знаю. Принаймні так мені видалося. Він скидався на невдячного дурного пса, от і все. У всякому разі, без господарів він перетворився на "порожній дім сам по собі", якому нема діла до щастя Міявакі. І це мене розсердило. Бачте, коли Міявакі в ньому мешкали, усім було добре — і дому, і його мешканцям. Його тоді старанно щодня прибирали. Та й узагалі його не було б на світі, якби Міявакі не побудували. Правда? Ні, такому дому не можна довіряти.

Як самі знаєте, більше в ньому ніхто не мешкав, він стояв, закаляний птахами. Кілька років я спостерігала з вікна цю картину. Сиділа за столом, робила уроки або вдавала, що роблю, і раз по раз поглядала на нього. За ясної погоди, в дощ або сніг, у сезон тайфунів — дім завжди був там, за вікном, досить було підвести очі — і він переді мною. І як це не дивно, я не могла відірвати від нього очей. Обіпершись ліктями на стіл, я могла півгодини дивитися на нього. Ще недавно там лунав голосний сміх, розвівалася на вітрі випрана білизна, немов на рекламі прального порошку в телевізорі. (Не скажу, що господиня дому була несповна розуму, але схибнулася на пранні — нормальні люди стільки не перуть.) І от несподівано все кудись поділося, сад заріс бур'янами, а про щасливі дні родини Міявакі ніхто й не згадує. Справді дивно!

Хочу, щоб ви знали: я особливо не дружила з родиною Міявакі. Правду кажучи, майже ні з ким з них не розмовляла. Тільки віталася, коли зустрічала на вулиці. Але я стільки на них надивилася з вікна, що їхнє щасливе життя немов стало частиною мого. Так у кутку родинної фотографії обов'язково хтось чужий приліпиться. Відчуття було таке, ніби разом з Міявакі частина мого "я" "втекла під покровом ночі". Досить дивне відчуття — втекти з людьми, яких майже не знаєш!

Загалом, дивина та й годі. Але це ще не все. Зараз я вам скажу ще не таке!

Правду кажучи, останнім часом мені інколи здається, ніби я стала Куміко. Що я — ваша дружина, Заводний Птаху, що невідомо чому втекла від вас і ховаюся в горах, на фабриці перук. Живу під чужим іменем, називаюся Мей Касахара і вдаю, що не Куміко. А ви сидите на своїй похмурій веранді й чекаєте на мене… От що мені привиджується.

Послухайте, Заводний Птаху! На вас ніколи не находила подібна маячня? А от на мене, не хвалюсь, часто находить. Коли мені особливо погано, я цілий день сиджу на роботі в її полоні. Добре, що робота нескладна, тому на неї не впливає, але іноді я помічаю, що люди на мене косо поглядають. А може, я щось уголос кажу. Причепилася, та я не можу її спекатись, як місячного. Її не зустрінеш на порозі і не скажеш: "Вибачте, я сьогодні зайнята. Загляньте іншим разом". В усякому разі, гадаю, ви не ображаєтеся, що я вдаю із себе Куміко. Я ж роблю це ненавмисно.

Ох, дрімота вже напала. Зараз посплю години три-чотири, потім устану і піду на роботу. Робитиму перуки разом з іншими дівчатами під невинну музику. Про мене не турбуйтеся. У мене все гаразд. Навіть коли маячня находить. Чого й вам, Заводний Птаху, бажаю. Щоб Куміко повернулася й ви зажили спокійно й щасливо, як колись.

Ну що ж, бувайте!"

31

Народження порожнього дому

Заміна коней

Наступного ранку — ні о пів на десяту, ні о десятій — Цинамон не з'явився. Щось нечуване. Відколи я почав тут "працювати", він не пропустив жодного дня — щоранку, точно о дев'ятій, відчинялися ворота й показувався сліпучий капот "мерседеса".