Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

Я ще досі стою рівно, але мене вже ніхто не тримає. Збоку якийсь глухий шум. З очей ллються сльози, але вони й досі заплющені. Чому я не відчуваю болю?

Я повільно розплющила очі, бачачи перед собою джерело шуму. Перше, що я помітила так це те, як багато незнайомих хлопців б'ються з цими, що тримали й знущалися з нас. Схоже, поліцейські. Серед тих хлопців, я впізнала Ніколаса.

Це що, галюцинації? Я взагалі померла, чи ні?

- Брате, - почула я різкий голос позаду, і повернула голову на нього. 

Адам, кульгаючи, біг до мене. Я широко розплющила очі та нарешті отямилася від шоку.

Вони тут, вони рятують нас...

Стоп, а де Дейв? 

Я оглянулася. Коли мій погляд опустився на підлогу, я побачила тіло переді мною. Мене затрусило, помітивши знайомий одяг.

Боже, це ж не.... Ні! НІ! На підлозі лежав Дейв!!! Чорт, тільки не він!

- Ні! - закричала я вголос і кинулася до нього, але ззаду мене схопили, відтягуючи назад.

Сльози почали текти ще більше, коли я не побачила, що Дейв не рухається, коли я кричу.

- Ані, ти йому все одно ніяк не допоможеш. "Швидка" вже виїхала, - промовив ззаду Адам, стискаючи мої руки.

- Адаме, пусти! - запищала я не своїм голосом і почала вириватися. 

Боже, Паркер прийняв кулю замість мене. Лежати так мала я, а не він!

- Аніка, будь ласка.

- Дейв!!! - закричала я, відчувши шум у вухах. 

Мої сили повільно покидали мене. Я більше не могла боротися з Адамом. Не могла кричати ім'я свого коханого... У мене закрутилася голова, в очах потемніло. Я так відчайдушно трималася за ту ниточку свідомості, щоби принаймні бачити щось, але тіло підвело мене. Воно обм'якло у руках Адама.

***

Я з важкістю розплющила очі, скривившись від занадто світлого простору.
Це місце до болю схоже на лікарняну палату... Я постаралася піднятися з ліжка, але у мене це не вийшло - голова знову закрутилася. На мою руку хтось поставив свою. Я повільно повернула голову в сторону. Моя мама сиділа біля мого ліжка, а тато стояв позаду, з переляком дивлячись на мене.

- Мама? Тато? - прошепотіла знесилено я.

- Тихо, доню, тихо. Не витрачай сили, - прошепотіла рідна, стискаючи мою руку сильніше.

Тато схопив її за плечі, а сам запитав мене:

- Ти як?

У голові виплили спогади з Дейвом, який намертво лежав біля моїх ніг. Я ледь не вскочила.

- Де Дейв? - запитала різко я, навіть не зважаючи на питання тата.

Батьки переглянулися. Мої кінцівки похололи від страху. Я боялася почути найгірше, але знову різкіше запитала:

- Де він?

Я знову зробила спробу піднятися, але мама стримала мене.

- Лежи, сонечко, тобі не можна вставати поки діє заспокійливе, - прошепотіла вона, витираючи сльозу на її очах. - Дейв у реанімації. Йому зробили операцію, щоби забрати кулю. Виживе він, чи ні залежить лише від його організму. 

Почувши це, у мене знову полилися сльози.

- Доню, не плач, будь ласка. Тобі не можна хвилюватися, - сказала мама і взяла мене за руку. - У тебе занадто високий тиск.

- Краще розкажи, що було між вами, коли нас не було, - заговорив різко тато, від чого я сором'язливо відвернула голову.

- Річарде, тобі ж сказали, що їй не можна витрачати сили! - перебила тата мама, але я помахала головою:

- Не потрібно, мама. Я розповім. Все одно щось приховувати більше немає сенсу. Допоможи мені, піднятися, будь ласка. Хоча б трішки.

Мама підняла мене трохи вище. Так стало набагато зручніше, і я заговорила:

- Я кохаю Дейва, і знаю, що мої почуття взаємні. Але я не могла розповісти вам так швидко, бо не була впевнена, що це переросте у щось серйозне, - батьки шоковано переглянулися, а продовжила: - Але ми зблизилися. Я вперше закохалася, як і Дейв. Ми готові були бути разом, але зараз... - мій голос почав зриватися. - Якщо він загине через мене, я не зможу без нього...

Мама теж пустила сльозу і міцно обійняла мене. Тато стояв у стороні, довго думаючи про щось, поки не мовив у пустоту:

- Він виживе, Аніка. Обіцяю тобі. Дейв сильний хлопець, він впорається.

Я з вдячністю кивнула татові і його крига зрушилася. Він підійшов ближче до мого ліжка і погладив мене по голові. Я заспокоїлася, пригортаючись до мами ближче, і не помітила, як знову заснула.

***

- Ані, сонце, вставай. - почула я радісний знайомий голос.

Я розплющила очі та побачила перед собою неушкоджену Лію. 

- Ліє! - я піднялася, сіпнувши її до себе в обійми. 

- Аніка, ми це зробили! Ми тепер можемо жити спокійно, - радісно сказала вона, забираючи моє скуйовджене волосся з обличчя після сну.