Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Наступного дня ополудні він не прийшов додому обідати. Стара Роза не знаходила собі місця. Нарешті близько четвертої він прийшов блідий, важко дихаючи, з мертвим поглядом.

— Я мушу віддати дитину. Мене викликали до квестури. Він теж був там. Показав мамині листи. Це його дитина.

Він сказав це уривчастим голосом, не дивлячись на малого, якого Роза тримала на руках.

— Ах ти ж моє серденько! — затужила стара, міцно притискаючи Нінні до грудей. — Не може бути! Що він такого сказав? І як міг суд…

— Він батько, батько! — одрізав Чезаріно. — Тому доведеться віддати.

— А ви? — спитала Роза. — Що буде з вами?

— Я? Я з ним. Ми підемо туди разом.

— З Нінні? До нього?

— До нього.

— Он воно що! То ви підете разом. Ну що ж, це добре… Ви його не покинете… А я? що робити бідолашній Розі?

Чезаріно, аби не відповідати їй прямо, взяв на руки Нінні, притис його до грудей і, плачучи, почав йому примовляти:

— А що, Нінні, робити бідолашній Розі? Взяти її з нами? Ні, це несправедливо! Так не можна! Ми залишимо все бідолашній Розі. Всю ту мізерію, що тут є. Нам було так гарно втрьох, адже так, мій Нінні? Та вони не схотіли… не схотіли…

— Ну от, — мовила Роза, ковтаючи сльози. — Не побивайтеся так через мене, любий мій паничу. Я стара, що там уже про мене думати? Господь про мене подбає… Аби вам було добре… А скажіть, хіба я не можу приходити до вас подивитись на моє янголятко? Не виженуть же мене, як прийду? Врешті, чого б мені й не приходити? Мине час, і, може, все обернеться для вас краще, як ви гадаєте?

— Може, й так… — відповів Чезаріно. — А поки, Розо, приготуй усе, та швидше… все, що ми пошили для Нінні, і мої речі, і твої… Сьогодні ввечері й переберемося. Нас чекають там до вечері. Ти чуєш: я все лишаю тобі…

— Та що ви, паничу! — вигукнула Роза.

— Все… Оту дещицю, що маю… все до останнього гроша… Я тобі куди більше винен за всю твою турботу… Мовчи, мовчи! Не будемо про це. Ти це знаєш, і я знаю. Годі. І ці меблі теж… Там у нас буде інший дім… А з цим роби що хочеш. Не дякуй мені… Лишень приготуй все, і ми підемо. Спершу ти. Бо я не зможу піти, лишивши тебе тут. А завтра ти зайдеш до мене, я залишу тобі ключі й усе-все…

Стара Роза мовчки скорилася. Серце їй так краялося від болю, що якби вона спробувала щось сказати, то не змогла б, а тільки заридала б. Вона зібрала речі, а потім і свій вузлик.

— Можна лишити його тут? — спитала вона. — Адже завтра я вернуся…

— Так, звичайно, — відповів Чезаріно, — а тепер поцілуй Нінні… Поцілуй його — і прощай.

Роза підхопила хлопчика на руки, той дивився трохи ошелешено, але поцілувати його не змогла, поки не виплакалась, тоді сказала:

— Ото ще дурість — лити сльози… Адже завтра… Ось він, мій паниченьку… візьміть його… Та не побивайтеся ж, добре? Дайте я й вас поцілую… До завтра!

І пішла, не озираючись, заглушивши хусткою ридання.

Чезаріно відразу ж замкнув двері. Він поправив рукою свою пряму, жорстку чуприну. Поклав на ліжко Нінні, дав йому до рук срібного годинничка — для забавки, аби не плакав. Поспіхом накидав на папері кілька рядків: він лишав Розі все своє злиденне майно. Потім вибіг на кухню, швидко розпалив огонь і приніс його до кімнати, позачиняв вікна, двері й при світлі лампадки, що завжди світилась у Рози під образом Марії, ліг на ліжку біля Нінні. Хлоп’я відразу вронило годинничка і потяглося, як завжди, до брата, щоб стягти в нього з носа окуляри. Цього разу Чезаріно йому не боронив, він заплющив очі й міцно притис малюка до себе:

— А тепер тихо, Нінні, тихо! Спи, мій любесенький, люлі, люлі…

© Український переклад. Л. С. Танюк, 1991.

Тісний фрак

Зазвичай професор Горі був доволі терпеливий зі старою служницею, яка служила в нього вже років з двадцять. Але сьогодні він уперше в житті збирався надягти фрак, і це вивело його з рівноваги.

На саму думку, що така дрібниця могла спантеличити такого чоловіка, як він, байдужого до всіляких витребеньок і сповненого високих духовних поривань, на саму думку про це він кипів від обурення. Ну як він міг погодитися надягти на себе цю блазенську хламиду, приписану безглуздим звичаєм на ті випадки, коли саме життя ошукує себе примарними радощами свят.

Та й потім, Господи, він же товстий, як бегемот, як допотопне страховисько…

Горі важко відсапувався і пропікав очима служницю, а та, маленька і пухкенька, схожа на клуночок, усе поглядала на свого огрядного хазяїна, який так пишно вбрався, і не помічала, як усе довкола убого: старомодні дешеві меблі, пошарпані книжки, вся обстанова неприбраної, напівтемної кімнатки.

Ясна річ, фрак був чужий. Професор Горі взяв його напрокат. Прикажчик з сусідньої крамнички приніс цілий оберемок фраків на вибір. І тепер, примруживши око й поблажливо посміхаючись, — ну просто arbiter elegantiarum[38] — він крутив бідолашного вчителя на всі боки: «Пардон! Пардон!», і раз у раз вирікав, відкидаючи чуба:

— Не те.

Професор пихкав і втирав піт.

Уже приміряно вісім фраків… дев’ять… цілу купу фраків. Той тісний, а цей ще тісніший. І комірець — ну просто зашморг! І манишка геть пом’ялася й вилізла з жилета! І цю білу накрохмалену краватку треба зав’язати, а як вона в’яжеться — один Бог знає.

Нарешті прикажчик змилувався:

— Оцей підійде. Ліпшого не знайдемо, повірте, синьйоре.

Змучений Горі обернувся до служниці й лютим поглядом урвав її вихваляння: «Ну як картинка! Задивишся!» Потім обдивився фрак (либонь, тільки з пошани до цього строю прикажчик величав його синьйором) і обернувся до прикажчика:

— А ще чогось у вас не знайдеться?

— Я приніс їх цілий тузінь, синьйоре!

— То цей, виходить, і є дванадцятий?

— Дванадцятий, до ваших послуг, синьйоре.

— Ну що ж, гаразд!

Цей фрак був ще тісніший за інші. Молодик, дещо роздратований, погодився:

— Тіснуватий, та дарма, підійде. Будьте ласкаві, погляньте в дзеркало, синьйоре!

— Красно дякую! — гаркнув Горі. — Досить того, що ви на мене очима лупаєте та ще оця синьйора.

Прикажчик стримано вклонився і пішов, забравши з собою одинадцять фраків:

— Отакої! — зойкнув розгніваний Горі, марно силкуючись підняти руку.

Він глянув на листівку-запрошення, що лежала на комоді, і знов засопів.