Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Мені поки що трохи незрозуміло, чому «Дем’янич» показав тобі аркуш з метричної книги, де зберігалася одна давня сімейна таємниця. Певно, ти просто заскочив його в момент крадіжки архіву Яблонських і пригрозив розповісти про все Феліксові, чи не так? І Дем’янич в обмін на архів дав тобі зброю проти Тео, який саме оголосив про заручини з Агнесою.

— Стривайте хвилинку! Який секрет, про яку зброю йде мова? — Бридж-Паркер перевів погляд з Данила на Альберта.

— Річ у тім, пане поліцмейстере, що Тео — не рідний син Фелікса й Магди Яблонських. Дізнавшись про це, батько одразу змінив заповіт, тому головним спадкоємцем став не старший, а молодший син, тобто я. Так Альберт викреслив Тео з претендентів на будинок.

Глухо пробив годинник у їдальні. Данило вів далі:

— Розрахунок себе виправдав. Проте Тео вкрав заповіт. Він казав мені, що збирався повернути папери до кабінету, але батько загинув, і він цього не встиг зробити. Уявляю твою паніку, Альберте, коли ти з’ясував, що нового заповіту в кабінеті Фелікса нема. Але це тривало недовго: необхідний документ виявився в схованці в кімнаті Тео. Ви, пане поліцмейстере, самі були присутні на оголошенні й пам’ятаєте, чим саме завершилася ця історія. Отже, на шляху до володіння будинком залишився єдиний можливий суперник — Едвард Яблонський. Тобто я, власною персоною.

Бридж-Паркер задумливо потер підборіддя.

— Зізнаюся, у ваші слова досить складно повірити, особливо з огляду на абсолютно фантастичну версію про «двійників» у паралельному світі. Це мають з’ясовувати вчені, а не поліція. Але, припустімо, ви кажете правду. Чому вбивця в такому разі підвів під звинувачення панну Агнесу, а не вас?

— Саме так! — вигукнув Альберт, і Юліана злякано прибрала руки з його плечей.— Ви маєте рацію, пане поліцмейстере, це все провокація й нісенітниця з першого до останнього слова! Якби я справді дізнався про зв’язок Агнеси з вигнанцями, шантажувати її було би безглуздо — я ніколи не зміг би виказати її, бо виселили б нас усіх!

— Але ж ти знав, що я мовчатиму,— голос Агнеси затремтів.— Не заради себе. Заради вас. Ризик був нульовим, Альберте, і ти був у цьому впевнений.

Її молодший брат знову хотів щось вигукнути, але Данило урвав його:

— Коли ти підставив сестру, то сподівався, що на цьому все й закінчиться: Тео поза грою, Агнеса у в’язниці, а трохи згодом можна буде спокійно прибрати мене. І все — будинок переходить у цілковиту власність Альберта Яблонського. Але перед арештом Агнеса віддала мені твою цидулку. До речі, пане поліцмейстере, вона досі в мене. Коли я зрозумів, чому Агнеса мовчала, тоді й вирішив докопатися до правди,— Данило дістав з кишені пошарпану паперову кульку, віддав її Бридж-Паркерові й звернувся до Альберта: — Тут тобі знову довелося ризикувати: ти скинув мене зі сходів. Ти знав, що Тео був у вітальні й мав першим прибігти на гуркіт, тому всі підозри одразу впали б на нього. Саме так і сталося б, Альберте, але я вже доволі добре пізнав Тео, щоб мати сумніви. Це було занадто підступно. І занадто хитро. Хвалити Бога, що я вдало впав. Отже, Альберте, мені б хотілося дізнатися твою версію, де ти був у ніч убивства мого... батька, а також у той час, коли мене зіштовхнули зі сходів.

Альберт мовчав, тільки безпорадно розтуляв і стуляв рота, а потім голосно вигукнув:

— Та це ж елементарно, Едварде! Нехай наші стосунки з Агнесою і не були настільки близькими, але я обожнюю Беату! Вона хворіє, і я був з нею весь час, нікуди не виходив! Я проводив з нею всі свої вечори, бо її мучили жахливі напади мігрені, чи вам не знати цього!

Він обернувся до сестри й пронизав її гарячковим поглядом. Беата мовчала, затуливши очі долонею.

— Ви можете це підтвердити, панно Яблонська? — вимовив Бридж-Паркер і зробив позначку в блокноті.

І знову мовчання. Здавалося, Беата померла — її шкіра стала жовтуватою, тьмяною, ніби з неї за мить викачали всю кров. Альберт спробував торкнутися її руки, але дівчина сховала її в зборки сукні.

— Я можу погодитися з вами, пане Яблонський, що у вашого кузена був мотив, але це лише опосередковано вказує на нього,— сказав Бридж-Паркер.

— Вам мало? Я можу продовжувати. І розповісти, як надіслали малюнок — мою відрубану голову. Хто ще, як не студент Художньої академії, так майстерно намалював би її? І про те, як він підкинув мені зільбершторум — адже втеча Агнеси без нього дійсно могла б зірватися. Він постійно стежив за мною і чув, що я шукаю цю сполуку,— Данило поглянув на «кузена».— Той зільбершторум тобі, напевно, надіслав пневмопоштою Дем’янич, просто з Сараєва, з Тржишта?

— Едварде, годі,— вигукнула Юліана.— Пан поліцмейстер має рацію: це лише ваша версія, нічого більше!

— Я можу її довести...

Данило знову відчував, як прискорює біг кров по судинах. Це було ризиковано. Дуже ризиковано. І хоча Лейла вночі пересвідчилася в тому, що потрібна йому річ на місці, все могло виявитися лише невдалим фокусом. Агнеса здивовано кліпала очима.

— Свенсоне,— попросив Данило.— Принесіть сюди з шафи Альберта всі штани.

— Що?! — верескнув Альберт.— Навіщо?

Бридж-Паркер роздратовано поглянув на годинник, але нічого не заперечив. Дворецький вийшов з кімнати.

За хвильку купа штанів Альберта опинилася на столі. Данило дістав з кишені люмінолу.

— Ця сполука реагує на кров,— він обережно розрізав гумовий бік світильника.— Навіть на дуже малу кількість крові. У вечір убивства Альберт сперечався з Оздеміром у салоні в Сяо Ши, і я дуже добре пам’ятаю, що на ньому був картатий костюм.

Данило витягнув з купи картаті штани свого кузена. Долоні зробилися липкими й холодними, пальці заледве слухалися.

Всі завмерли. Данило покропив штани рідиною з люміноли. На тканині миттєво спалахнули іскри, рідина задиміла й засичала. Данило збризнув ще кілька штанів для порівняння, але реакції не відбулося.

— То от якого біса вона тобі здалася...— видихнула Лейла.

Бридж-Паркер замислено вигнув брови. Данило поглянув на Альберта.

— Коли стріляєш у голову, бризок не уникнути.

Молодший Яблонський, здавалося, не чув його й невідривно стежив за нерухомим обличчям Беати. І нарешті посеред в’язкої тиші пролунав її хрипкий від гніву голос:

— Ти не встиг перевдягнутися повністю...— дівчина прибрала руку від обличчя та підвелася з крісла, її трусило.— Не встиг... Я пам’ятаю. Нічний