Читати книгу - "Аптекар"

уподібнюючись Деніелові. — Пакування вакцин — ззовні всі написи були арабською, але всередині всі наліпки, усе пакування усередині — англійською. І назва теж — «Такома». Безглуздя. Якби де ла Фуентес хотів, аби ці пакунки переклали, він би наказав перекласти з арабської на іспанську. Я хотів відстежити, звідки вірус. Я був переконаний, що він не з Єгипту походить. Я гадав, що розробники якось співпрацювали з американцями чи британцями. Я хотів знайти цю людину. Ти кажеш, що все почалося зі штату Вашингтон?

— Це має бути одне й те саме. За часом збігається. Ми добули певні дані щодо вірусу й раптом за нами з Барнабі почали стежити. За два роки, приблизно в той час, коли вірус потрапив у руки де ла Фуентеса, — вони вбили Барнабі. Мабуть, це й стало каталізатором. Тому вони вбили його й намагались убити мене. Бо вірус знову опинився в чужих руках, а ми знали дещо, що могло привести до місця розробки…

Барнабі ніколи не розповідав їй, що спричинило його паранойю і чому вони мусять бути напоготові, щоб утекти. Вона глянула на літери на екрані: DH, Dominic Haugen, Домінік Ґоген. Навряд, щоб злочинці залишили серед живих Ґогена, якщо вважали за потрібне знищити її та Барнабі. Чи Ґоген помер першим? Мабуть, у цілком нормальний природній спосіб. В аварії на машині. Чи від серцевого нападу. Є безліч способів зробити так, щоб усе мало цілком невинний вигляд. Чи Барнабі побачив повідомлення про смерть Ґогена? Чи це стало попередженням про небезпеку?

Вона хотіла нашвидкуруч пошукати онлайн, але якщо вона має рацію, то ім’я Ґогена, безперечно, позначене, отже, про всіх, хто шукатиме щось про його смерть, — у будь-який спосіб — буде повідомлено.

Хто такий П? Вона навіть не знала напевно, чи правильну літеру використала. Про це згадували побіжно. Коротко, — міркувала вона, — мимохідь…

— Оллі, а пакування… воно… було зроблено професійно на вигляд? Як би це мовити? Це ж не те, що можна створити у пересувній лабораторії десь на Близькому Сході?

Вони хвилину не зводили одне з одного очей.

— Я завжди гадала, що розробка вже на фінішній прямій. Що хтось може створити вірус навіть на основі тільки теоретичної розробки Ґогена. Здавалось, що це майже те саме, що виграти терористичну лотерею.

— Гадаєш, вони не тільки нотатки вкрали?

— Мабуть, Ґогенові вдалося: він насправді створив цей вірус. Якщо партія була такою великою і так ретельно запакованою… вони, певно, виробляли її. Отже, Ґоген працював над створенням вірусів не для розваги на вихідних. То був військовий проект. Були цьому певні свідчення… був причетний якийсь генерал-лейтенант. З американської сторони ніхто не хотів перевіряти, чи доведено справу до кінця. Вони зосереджували нашу увагу на терористичній мережі. Зазвичай вони просили нас ставити запитання, які були логічними й природними, але… як я пригадую, того разу все було інакше. Карстен дав мені запитання, які хотів, щоб я поставила.

— Отже, нас із тобою спалили на одній і тій самій справі, — відповів Кевін понуро.

— Не вірю в такий великий збіг.

— І я не вірю.

— Кого вони прикривають? — дивувалась Алекс. — Хай хто він, ця людина, безперечно, верховодить. А отже, знає про нас обох.

— Отже, ми мусимо й до неї дістатись.

Вони знову пильно глянули одне на одного.

— Алекс? Кев? Люди? Ця кімната звукоізольована?

Алекс повільно підвела очі, її погляд, не зосереджений на Деніелі, блукав у одвірку.

— Щось не те? — спитав Деніел, побачивши німу сцену. Він поспішив до ліжка і поклав руку на плече Алекс.

— Просто складаємо два і два, — понуро відповів Кевін.

Деніел поглянув на Алекс.

— Маємо додати ще одне ім’я до нашого переліку, — мовила вона до нього.

— Чиє?

— У цьому й річ, — мовив Кевін.

— Дай-но поміркувати, — відповіла Алекс. — Якби я не знала відповіді на це запитання, вони б не намагались мене вбити. — Вона підвела очі на Кевіна. — Я розумію, що це страшенно неконкретне запитання, та чи ти колись чув ім’я, що починається з літери П — людини, яка має до цього відношення з твого боку?

— Якийсь П? Маю поміркувати, так одразу не скажу. Я перегляну знову дзвінки Деверса, погляну, можливо, щось знайдеться.

— А я попрацюю над цим питанням, переглядаючи файли з Карстеном.

Кевін, кивнувши, глянув на Деніела.

— Сподіваюсь, що ти прийшов, бо щось уже приготував на сніданок. Треба нагодувати потужний мозок Оллі, щоб вона розв’язала цю задачу.

Поставивши ноутбуки на кухонному острівці, вони почали переглядати файли, снідаючи. Вал та Ейнштейн навіть не поворушились і зараз уже переглядали шопінг-канал. Деніел підтягнув стільця до Алекс, спостерігаючи, як вона розглядає відео, зняте перед дуже респектабельним міським котеджем Карстена. Вона промотала час, коли нікого не було вдома, водночас прослуховуючи записи Карстенових телефонних розмов крізь навушники. Карстен був дуже обачливим, розмови, що стосувались роботи, ніколи не були конкретними, ніколи він не називав конкретних імен чи проектів, а оскільки дзвінки в кабінеті записував зовнішній мікрофон, то вона могла чути лише репліки Карстена. Він уживав так багато займенників, що неможливо було збагнути, про що говорить. Вона збагнула лише, що є кілька вона та він, які так його дратували, що принаймні з одним проектом були проблеми. Судячи з голосу, він ніби переживав стрес. Можливо, через те, що трапилось у Техасі, та електронний лист Діверзу. Чи Карстен почувався в небезпеці? Чи здогадувався, що Кевін про нього знає? Він мав діяти акуратно, про всяк випадок. Карстен не дістався б до сьогоднішньої посади, якби не мав достатньо сильної паранойї. У його будинку стояла сигналізація, ґрати на вікнах на першому поверсі та камери зовнішнього спостереження знадвору. Деякі записи були зняті цими камерами, тож, мабуть, Кевін зламав систему. Район не найкращий: багацько сусідів, які мешкають поряд, на вулиці багато людей та руху вдень і вночі. Безліч свідків.

— Тобі доведеться удертись сюди? — спитав Деніел, пробубонівши, коли вона збільшувала запис зі ще однієї камери, що під іншим кутом знімала заґратовані вікна.

— Сподіваюсь, що ні.

Алекс показала на маленьку жіночку, яка підіймалась угору парадними сходами. У руках вона мала кілька пакунків із бакалії, що тягнули її донизу, поки вона відмикала замок ключем і відчиняла засув. Із цього кута вона могла бачити, зупинивши зображення одвірка, як вона вводила код у сигналізацію. Вона закривала рукою клавіатуру; побачити послідовність цифр було неможливо.

— Хатня робітниця? — спитав Деніел.

— Мабуть. І за покупками ходить.

— Це добре?

— Можливо, і добре. Коли матиму нове обличчя, можливо, зможу походити за нею слідом