Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Нам потрібна ваша дівчинка, – проговорив голос ватага. (Решта голосів відзначили, що ліпше і не скажеш.)

– Дівчинка? – роздратувався Ріпічип. – Та перед вами її величність королева!

– З королевами я не стрічався, – проказав голос ватага. («І ми, і ми також!» – заверещала решта голосів.) – І все-таки нам необхідно, аби ваша дівчинка-королева для нас дещо зробила.

– Що я маю зробити? – запитала Люсі.

– Якщо це може завдати шкоди честі чи здоров’ю її величності, – ув’язався Ріпічип, – то ви не дорахуєтеся багатьох зі своїх воїнів, перш ніж ми віддамо життя!

– Це довга історія, – прорік голос ватага. – Присядьмо.

Інші невидимки палко підтримали цю пропозицію, проте нарнійці стояли.

– Спробую бути стислим, – проговорив голос ватага. – Адже, як відомо, слово не горобець… Тобто я хочу сказати: порожня бочка гучить, а повна – мовчить. Менше говори – більше почуєш. Так ось, у прадавні часи цей острів дістався у володіння одному великому чародійнику. І всі ми є чи, якщо вам так зрозуміліше, були його слугами. Словом, цей самий чародійник наказував нам робити те, що нам було не до вподоби. А чому, спитаєте, було не до вподоби? Та тому, що не хотілося, ось чому! І тоді цей самий чародійник, про якого я вже говорив, запалав великим гнівом – одним словом, просто оскаженів. Адже позаяк він, бачте-но, був на острові велителем, тож, самі розумієте, не звик, аби йому суперечили. Ой, і розізлився ж він, скажу я вам! Стривайте, на чому це я зупинився? Ага! Так от, цей чародійник, про якого я вже розповідав, піднявся тоді нагору в будинку, тому що він тримав свої чародійницькі штуковини нагорі, а ми, треба сказати, жили внизу, та не буду перевтомлювати вас цими подробицями, – піднявся він, значить, нагору, щось там почаклував, почаклував, і ми всі поперетворювалися. Точніше сказати – попотворювалися. Тож коли б ви бачили нас тепер – і ваше щастя, доповім вам, що не бачите, – то нізащо на світі не повірили б, що раніше ми були зовсім не такі. У цілому, що тут довго розповідати – стали ми такими потворами, що одне на одного просто дивитися боялися. Тоді ми вчинили знаєте що? А от що ми вчинили: дочекалися, доки цей самий чародійник, про якого я вже говорив, засне по обіді, як у нього, бачте-но, було заведено, а потім тишком-нишком прокралися нагору і ну читати його чарівну книжку, аби провідати, як же нам розпотворитися назад. Мушу вам сказати, що у всіх нас аж жижки дрижали – до того ми боялися, що він прокинеться. Та гай-гай – у цій книжці ми так і не знайшли, як позбутися цього потворного неподобства. І було нам, скажу вам не криючись, щораз страшніше і страшніше. Словом, шукали ми, шукали – і врешті-решт відшукали заклинання для того, щоб стати невидимкою. І розмислили: краще вже нам бути невидимками, ніж зоставатися такими потворами. Невидимками ж воно легше, отак-пак. Так от, моя дочка – вона у мене така ж, як ваша дівчинка, тобто, звісно, тепер не така, а прямо скажемо, потворна, та це тепер, а раніше була така, така… – ет, нехай, нащо товкти воду в ступі, усе одно словами справі не зарадиш, – значить, дочка моя прочитала це заклинання, про яке я вже казав, тому що читати його можуть лише малі дівчатка чи сам чародійник, про якого я вже згадував, а то воно не діє. Чи то пак, може, й діє, та нічого тоді не чаклується. Постривайте, про що це я? Ага! Так ось, моя Кліпсі, про яку я вже говорив, прочитала це саме закляття, – а читати моя мала вміє хоч куди! – і всі ми стали, як самі бачите, найсправжнісінькими невидимками. І відразу, доповім я вам, зробилося нам куди легше, бо ми перестали сахатися одне одного. Та тішилися ми недовго. Йшов час, і незабаром нам ох як набридло бути невидимками. Стало нам тоскно одне без одного… Та найголовніше ось що: ми зовсім не чекали, що цей самий чародійник, про якого я вже говорив вам, також обернеться на невидимку. Хай там як, а відтоді ми його жодного разу не бачили. І досі не знаємо, чи помер він, чи просто пішов кудись, чи сидить у себе нагорі й невидимиться там що є сили, чи перебрався донизу й невидимиться тепер на землі. А почути його, скажу я вам, також годі, бо він завжди ходив босий і ступав тихіше кішки. І від усього цього, скажу вам щиро, мої любі, нерви наші ось-ось геть-чисто не витримають…

Такою була історія, яку повідав голос ватага. Її, правда, довелося тут чимало скоротити й випустити те, що говорили решта голосів. Бо щойно оповідач проказував якихось п’ять-шість слів, як інші навперебивки вторували, підтакували та підтримували. Тож нашим мандрівникам вартувало о-го-го яких зусиль дослухати все це до кінця.

Коли голос ватага вмовкнув, запала дуже довга тиша.

– Усе-таки, – сказала зрештою Люсі, – я щось не доберу розуму, до чого ж тут ми?

– Як «до чого»? – розхвилювався ватаг. – Стривайте, невже я пропустив найголовніше?

– Пропустив, ще й як пропустив! – радісно заторохтіли його невидимі супутники. – Так хитро пропустити не кожне зможе! Молодець, ватаже! Так тримати!

– Не знаю, чи варто мені переказати свою розповідь іще раз, – почав голос ватага.

– Не варто, не треба! – злякано вигукнули Каспіан та Едмунд.

– Так що, коли вже бути зовсім стислим, – сказав голос ватага, – ми багато-багато років ждали-дожидалися, коли з дальніх країв приїде дівчинка – подібна до вас, юна пані, – яка підніметься нагору, розгорне чарівницьку книгу, віднайде там замовляння від невидимості й прочитає його. І присягли ми, що коли прибудуть на цей острів чужоземці – з маленькою дівчинкою, ясна річ, бо інакше й присягати не було чого, – то ми їх звідси не відпустимо доти, доки не зроблять те, що ми хочемо. Тому, шановні, якщо ваша дівчинка не згодиться це зробити, то доведеться нам взяти на себе прикре діло: перерізати вам усім горлянки. Ви вже на нас тоді не тримайте лиха, якщо все на так обернеться. Бо ж ми, як-ніяк, давали обіцянку.

– Щось я не бачу вашої зброї, – не піддавався Ріпічип. – Вона у вас що, теж невидна?

Та не встиг він договорити, як повітря пронизав свист, і над ними задеренчав спис, що увіткнувся в дерево.

– Адже це спис, хіба ні? – сказав голос ватага.

– Авжеж, авжеж, спис, – підхопили решта