Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

Ярослав керує мотоциклом дуже впевнено. 

Не дивлячись на те, що я ніколи не їздила на байку, страху взагалі немає. Навпаки, у тілі приємне тремтіння від швидкості й нових емоцій.

Холодний вітер, який приніс з собою вересень, намагається пробратися під куртку, і я притискаюсь ближче до хлопця. Відчуваю пальцями напружені м'язи його живота, від чого червоніють щоки.

Мотоцикл набирає швидкість, хоча я думала, що швидше вже нікуди. Стає трохи страшно. Помічаю, що ми прямуємо до виїзду за місто. Це напружує.

Пролітаємо біля посту ДАІ, і за хвилину  позаду  чутно сирени.

Тільки цього мені бракувало… Якщо тато дізнається… навіть думати не хочу. Думки перебивають одна одну.

Ярослав зменшує швидкість і з’їжджає на узбіччя.

— Я все вирішу, кішечко, — усміхається хлопець.

Зараз я не думаю про те, що він знову мене називає цим прізвиськом. Хочу перенестися в часі та не сідати на мотоцикл, хай там що.

Стаю поряд з байком, до поліціянтів не повертаюся. Все ще сподіваюся, що Ярослав розбереться і я зможу непомітно повернутися додому. 

Наскільки я зрозуміла, родина хлопця при грошах, напевно, не останні люди в місті, і в цю хвилину я цьому радію.

Але остання надія зникає, коли чую, як правоохоронці наказним тоном просять показати документи на транспортний засіб, а хлопець починає вступатися у сутичку.

— Добрий вечір. А ваші документи можна подивитися? — до мене підходить молодий чоловік у формі та дивиться вичікувально.

— Зараз все вирішимо. Я зроблю один дзвінок… — підлітає до нас Ярослав.

Вже уявляю, як мене покарає батько. От тепер точно: університет — дім, як він і говорив. Перед очима його грізний погляд. Дідько!

Опускаю голову і чую, як за кілька метрів матюкається Ярослав. Схоже, той, кому він телефонує, також не в захваті від наших пригод.

Як же мені соромно.

— Я так розумію, документів при собі ви не маєте? — питає мене поліціянт.

І я просто хитаю головою.

— Все, десять хвилин.

Бачу, який хлопець спокійний. Отже, впевнений, що той, хто приїде, все вирішить. Можливо, батько.

Та я згорю від сорому, якщо приїде його тато.

Всоте картаю себе за те, що стою посеред дороги, а не у своїй кімнаті. Де мала б бути зараз…

— Ти що, злякалася, Сашуню? Зараз усе вирішимо. Просто я документи вдома забув, — тихо говорить Ярослав, зупиняючись біля мене.

— Ти телефонував додому? 

— Можна і так сказати. На його обличчі з'являється усмішка.

Мені б впевненість цього хлопця.

Поки чекаємо, дістаю з рюкзака телефон. Пропущених дзвінків немає. Це не може не радувати. Але я однаково дуже переживаю.

Поки поїдаю себе в думках, бачу, як до нас наближається світло фар. Авто їде дуже швидко і через хвилину зупиняється за кілька метрів від машини ДАІ. А ще через хвилину з автомобіля виходить молодий чоловік у гарному діловому костюмі. Гарному, тому що я на мить залипаю на його бездоганному вигляді.

Високий, статний, підкачаний, але не занадто. Навіть сюди відчуваю його впевненість і міць. Про таких кажуть — справжній чоловік.

Звідси не можу добре розгледіти обличчя, тому, перш ніж подумавши, роблю кілька кроків вперед і миттю зупиняюсь, тільки-но він фіксує на мені свій погляд.

Навіть у темряві бачу, що сердиться. Тонкі губи міцно стиснуті, темні брови зведені, ніздрі роздуваються за мірою того, як він вдихає. 

Напружена міцна шия, яку видно в розстебнутій сорочці, змушує концентруватися на ній.

Від його погляду тілом біжать мурашки. Не можу зрозуміти, я боюся чи це щось інше?

Чоловік говорить тихо, я не чую його голосу. Але правоохоронці слухають уважно, потім кивають, підписують якісь папірці й, віддавши честь, йдуть до автомобіля.

Ярослав весь цей час стоїть біля мотоцикла, усмішка не сходить з його обличчя, а коли поліція їде, махає їм услід. Бісить.

— От бачиш, маленька, все супер, — підходить до мене хлопець. 

— Ярославе! — чується голос чоловіка, який приїхав вирішувати ситуацію.

Він не кричить, але суворий і стриманий баритон змушує нас повернутися у його бік.

— Дякую, брате, — зривається з місця Ярослав.

Отже, брат. Я здогадувалася. Зовнішність у них схожа.

— Іди сюди, Сашко. Я тебе познайомлю, — кличе мій хлопець, і я, переминаючись з ноги на ногу, йду до них.

— Добрий вечір, — вітаюся, але не дивлюсь в очі чоловікові. Він викликає у мене якусь бурю емоцій. Від страху до… я сама не знаю, до чого саме.