Читати книгу - "Рубінова тінь минулого, Анна Ліє Кейн"

- Не можу відповісти взаємністю, Елері, - підкоряючись волі демониці, за її спиною грюкнули, зачиняючись, і другі двері. Напружено стрільнувши у бік виходу поглядом, я зробила невпевнений крок назад. У цей момент прийшов до тями Геррі:

- Це хто?! - здійнявся він, намагаючись звільнитися з моїх рук. - Це та божевільна, про яку нам Дор розповідав? Зізнавайся, демонице, це ти мене зачарувала?

Наріне перевела невдоволений погляд на мого компаньйона, який уже залучив крила, у спробі здобути волю.

- Не бійся, тваринко, не сталося нічого, чого не мало статися.

- Ти справді заманила нас сюди спеціально? - із запізненням наздогнало мене усвідомлення. - Чого ти хочеш, Наріне? Ми можемо спокійно поговорити у ресторані або…

- Я не хочу говорити, - пересмикнула плечима демониця. Вона відвернулася, присіла біля артефактів і посунула один із них, замикаючи контур. Коло активувалося, повітря всередині нього замиготіло і завібрувало.

- Що вона творить? - Геррі перестав брикатися і притиснув вушка до голови. Я ж скоріше кинулася до виходу, але в одну мить мене наче збило з ніг великим невидимим віником і шпурнуло в коло. Нічого вдіяти я не встигла.

Тіло ніби потрапило в желе й загрузло в ньому. Перед очима на мить все померкло, а потім різко стало дуже світло. Довелося замружитися. Але через секунду все зникло. Залишившись без підтримки «желе», я похитнулась і сіла на підлогу.

- Ну, здрастуйте! - скрикнув Геррі, перебираючись мені на плече. Одночасно з його голосом моїх вух досягли інші звуки: шум невгамовного Шедана. Коли очам повернулася здатність нормально бачити, я скоріше піднялася на ноги та озирнулася, оглядаючи вокзальну площу. Навколо снували люди, кричали торговки, у перону чекав поїзд, нетерпляче пихкаючи. Ось тільки було у всьому цьому щось неправильне.

- Вона навіщо нас телепортувала? - обурювався мій звір. - А якби ми перемістилися в стіну? Ось точно божевільна! Я тепер туди без Дорайна повертатись відмовляюся. Якщо ця божевільна уявляє себе його дружиною, нехай уявний чоловік з нею і розбе...

- Почекай, Геррі, - прошепотіла я, продовжуючи озиратися.

- Чого встала?! Іди з дороги! - відразу нагородили мене гнівним окриком. Здригнувшись, я справді попрямувала до перону.

- Чого чекати? - не розумів всього жаху ситуації компаньйон. Він здибив шерсть і перебирав лапками хутряний комір. - Давай на неї жандармам поскаржимося! У них там у Міністерстві Підглядань сидить біснувата су... божевільна дамочка! А якщо вона щось скоїть, га? В інший світ там поткнеться! Уяви, якби вона нас і в інший світ, га?

- Сталося щось схоже, - сумно повідомила. Геррі спантеличено завмер, а я розглядала чорний новенький паротяг із яскравими червоними літерами.

- Що ти маєш на увазі? - обережно уточнив звір, цього разу більш пильно оглядаючись на всі боки.

- Ми в минулому, - прошепотіла, не маючи сили відірвати погляд від пофарбованих коліс, чистої труби, гострого носа паровоза.

Кілька років поспіль в один і той же день в газетах з'являлися фотографії цього паровоза, статті під ними були жалобними та присвячувалися пам'яті тих, хто загинув у страшній аварії. Поїзд зійшов з колії недалеко від пункту призначення. Не знаю як подібне допустили, але вагони не змогли втримати жодні огорожі та додаткові рейки, передбачені саме на такий випадок. Декілька вагонів упали прямо з мосту-віадука. Вижили одиниці. Хтось цього дня не дочекався друзів, коханих. Я втратила батьків.

- Як? У минулому? - голос Геррі навіть охрип, а сам він притулився до моєї шиї, стріляючи очима навколо. - А нам не треба в минуле! Для чого ми тут?

- Не панікуй, - спробувала я заспокоїти одразу двох: Геррі та саму себе. - Ми справді в минулому, але наше переміщення скоро помітять. Ми не повинні бути тут, тому нас повернуть співробітники Міністерства, а поки що ми просто постоїмо десь у тихому місці. Головне, нічого не чіпай і ні з ким не говори, зрозумів? Ми маємо залишитися невидимками.

- А якщо раптом з кимось поговорю? - перелякано спитав звір, ніби не контролював власний язик.

- Тоді плин часу може змінитися та історія піде іншим шляхом.

- І світові кінець? - ахнув Геррі, і крила його безсило опали. Від його нещасного вигляду мені навіть стало смішно і трохи спокійніше.

– Ні. Зі світом усе буде нормально. Від однієї розмови доля не дуже зміниться, але ти можеш порушити чиєсь окреме життя. Таку дрібну дірку Міністерство латати не буде, можливо, навіть не помітить. Воно не стежить за долею кожної окремої людини. Але ти своєю розмовою можеш, наприклад, у майбутньому зруйнувати сім'ю або штовхнути людину на злочин. Тому просто спостерігай. Коли ти матимеш ще можливість подорожувати в часі?

- Гаразд, мені трохи спокійніше, - Геррі перевів дух, підібрався і почав крутити головою на всі боки. Я зупинилася біля паркану, що відгородив перон від площі, перевірила, що нікому не заважаю і не привертаю увагу і почала чекати.

Нас у будь-якому випадку почнуть шукати. Якщо це не зроблять працівники Міністерства, то Дорайн, повернувшись додому, вирушить перевірити де його наречена. Або це зробить ще раніше Таїра, з якою ми збиралися зустрітися. Або Ірма, яка обіцяла заїхати, щоб обговорити торт на весілля.

Загалом мені залишається тільки чекати.

За спиною паротяг подає сигнал, відчиняються двері вагонів для посадки. Люди приходять в пожвавлення. Квитки на цей новенький потяг було розкуплено за тиждень.

Як шкода, що для багатьох ця подорож стане останньою.

Стоячи на місці, я несвідомо нишпорила очима по натовпу. Геррі коментував вбрання, помічав і модні підкладки під спідниці, що візуально збільшували сідниці, і кольорове пір'я в капелюшках. Йому ставало все спокійніше і веселіше, а ось моє серце нило і стискалося.

Що хотіла показати мені цим Наріне? Безвихідь? Нагадати про пережитий біль? Подібне неможливо забути, вона даремно силкувалась.