Читати книгу - "ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль"

Зненацька Тілогриз простяг свої довжелезні лаписька і вхопив ВДВ за пояс. Він підкинув його високо в небо й загорлав:

— Лови його, Досмертістискачу!

Досмертістискач упіймав ВДВ. Решта велетнів хутко утворили широке коло, відступивши на метрів двадцять один від одного, і налаштувалися до хвацької забави. Досмертістискач підкинув ВДВ і закричав:

— Лови, Костохрусте!

Костохруст кинувся вперед, упіймав ВДВ і одразу ж відпасував його далі.

— Хапай, Дітопожирачу! — гарикнув він.

Гра тривала. Велетні бавилися ВДВ, наче м’ячем, змагаючись, хто підкине його якнайвище. Софія вчепилася пальцями за кишеню, намагаючись не випасти, коли перекручувалася догори ногами. Вона мовби опинилася в бочці, яка летить униз із Ніагарського водоспаду, і боялася, що хтось із велетнів не зуміє впіймати ВДВ і той брязнеться на землю.

— Лови, М’ясопоглиначу!..

— Лови, Угорлоковтачу!..

— Тримай, Дівчатокчавчав!..

— Хапай, Кровопопивачу!..

— Лови!.. Хапай!.. Тримай!..

Нарешті гра їм обридла і вони його не зловили. Бідолашний ВДВ упав на землю. Він був побитий і причмелений. Копнувши його ще кілька разів ногами, велетні загукали:

— Біжи, курдуплянка! Хотіти подивитися, який ти прудкасик!

І ВДВ побіг. А що йому лишалося робити? Велетні хапали каміння і жбурляли в нього. ВДВ ледве встигав ухилятися.

— Марш, ліліпсячка!

— Крути подалі!

— Чалапай, сушенова креветулічка!

— Дурбецяй, дурбецяло!

— Шмаляй, малякало!

Нарешті ВДВ залишив їх далеко позаду і невдовзі зграя велетнів пропала їм з очей.

Софія вистромила голову з кишені.

— Мені це не сподобалось, — мовила вона.

— Фу! — захекано мовив ВДВ. — Фурор і бийфурія! Вони сьогодні в паскуднявому настрої! Вибаченьки, що ти мати таке жахомахнюще крутійство.

— Вами крутили не менше, — сказала Софія. — Вони й справді хотіли вас покалічити?

— Та хто їх знати... — зітхнув ВДВ.

— А як же вони ловлять людей, щоб потім їх їсти? — поцікавилася Софія.

— Зазвично сягають рукою у вікно спальки і хапають їх просто з ліжковини, — пояснив ВДВ.

— Так, як ви мене?

— Ага, але ж я тебе не їсти, — усміхнувся ВДВ.

— А ще як вони їх ловлять? — допитувалася Софія.

— Інодіколи, — розповів ВДВ, — вони припливати з моря, як риби, висунувши з морива лише голову. І тоді велика волохнява рука раптом хапати когось на пляжеві.

— І дітей теж?

— Дуже-байдуже частотно, — підтвердив ВДВ. — Малих крихотульок, які будувати замки з піску. Саме для того велетні й пливастають. Дітопожирач казати, що малята не такі жорсткі, як їхні бабустриці.

Поки вони говорили, ВДВ щодуху мчав понад землею. Софія виструнчилась у кишені його камізельки, міцно тримаючись за її краї, немов за поруччя. Її голова й плечі були назовні, і вітер розмаював їй волосся.

— А ще як вони полюють на людей? — не вгавала Софія.

— У кожного свої спецілувальні способи, — відповів ВДВ. — М’ясопоглинач удавати, що він велика деревина в парку. Він стояти в сутінках, тримачучи великі гіллячини над головою, і чекає, поки якась щасливова сім’я прийде і влаштуває під його кроною пікнікчик. М’ясопоглинач ждати, поки вони розкладають свої продуктовини для пікнікчика. А тоді — хап! — і справжній пікнікчик має вже тільки М’ясопоглинач.

— Яке жахіття! — обурилася Софія.

— Угорлоковтач обожнює міста, — вів далі ВДВ. — Він вмощується там височинно між дахами будинків. Лежить так нишками-тишками, як нишкотишк, і стежувати за людськими створінькалами, що ходити внизу по вулицяцьках. Він хапати того, у кого найприємніший ароматчик. Просто сягає рукою і хапає бідолахву з вулицяцьки, як мавпа горішок. Він казати, що то дуже-байдуже класнячо так собі підбирати вечерю — так мовбито-нібито вибираваєш страву з меню.

— А хіба люди цього не бачать? — здивувалася Софія.

— Ніколиво. Не забудькай, що велетні полюють у сутінках. А ще Угорлоковтач мати страшливо швидку руку — як білка-мобілка.

— Але ж якщо люди щоночі зникають, невже вони не б’ють на сполох? — оторопіла Софія.

— Цей світ дуже-байдуже великий, — пояснив ВДВ. — У ньому багатово країн. А велетні розумнисті. Вони стараються не потикати свого носива в одну й ту саму країну. Вони постійново міняти місцячки.

— Але ж якщо... — почала було Софія.

— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно і без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.

— Але ж люди не їдять одне одного...

— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодиляльки не вбивати інших крокодиляльок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.

— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.

— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх.

— А хіба отруйні змії не вбивають одна одну? — не вгавала Софія. Вона відчайдушно намагалася пригадати хоч якесь створіння, яке поводиться так само жахливо, як люди.

— Навіть отруйнаві змії ніколиво не вбивати одна одну, — сказав ВДВ. — Навіть такі страхітнючі пустоти, як тигрячки й вухороги не вбивати одне одного. Чи ти колисьно думала про це?

Софія промовчала.

— Я геть не розуміти людські створінькала, — мовив ВДВ. — Ось ти сама людське створінькалятко і ти казати, як огидняво, що велетні їдять людей. Я правий чи лівий?

— Правий, — буркнула Софія.

— Але ж людські створінькала постійново знищують одне одного, — мовив ВДВ. — Стрілявають одне в одного, злітають у небо на літапланах, щоб скидати бомбуляри одне одному на головахи. Людські створінькала завждисто вбивати своїх.

Великий Дружній Велетень казав правду. Безумовно, він мав слушність. І Софія вже починала сумніватися, чи й справді люди кращі за велетнів.

— І все одно, — мовила вона, вперто захищаючи людський рід, — це дуже гидко й неправильно, що ці брудні велетні щоночі вирушають