Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Знаходжу поглядом ґудзик на сорочці чоловіка, не моргаючи стежу за ним, не можу дивитися в обличчя. З подивом розумію, що Діма переодягся.

– Давай по пунктах все обговоримо, Тасю. Я знаю, що все мені не виправити, але не хочу, щоб ти вважала мене закінченим мерзотником. На роботі раніше, два роки – нічого не було. Я… Давай підніму запис камер? Знайду той момент, де ти мені дзвонила.

– Це нічого не змінить.

– Знайду, - вирішує сам, куйовдить своє волосся, починає крокувати кімнатою. – З ранку цим займуся, надам докази. І щодо двох років теж. Вона прийшла у фірму лише кілька місяців тому.

– Отже, ти з нею працюєш?

Працюють разом.

Працюють!

А раніше ми так робили. Замикалися в його кабінеті, нікого не впускали, не відривалися один від одного. А тепер він цим з іншого займався?

– Більше ні. Скажу приготувати наказ на звільнення, вона піде.

– Як благородно, Нємцов. Скористався дівчиною та одразу звільняєш?

Я не впізнаю себе, надто багато отрути в голосі, я давно не така. М'якше стала з Дімою, більш відкритою. У підлітковому віці тато завжди називав мене «колючкою», але чоловік із цим впорався.

– Вона заслуговує на звільнення за те, як говорила з тобою. Яке марення про вагітність несла.

– Тоді чому ти її не зупинив? Ти стояв там і безглуздо виправдовувався, поки твоя Іра… Поки вона…

Кусаю губи, ковтаю схлипи. Збираю себе по шматочках, щоб не перетворюватися на плаксу. Я сильна, я впораюся з усім. Мені просто потрібно трохи часу, щоб заново навчитися жити.

– Я… Я розгубився, Тась. Безглуздо і по-дитячому розгубився від того, що ти про все дізналася. Не розумів, як виправити все. Тільки на той момент зрозумів, що творю. Чорт, Тась, я не знаю, що мені зараз робити. Що треба сказати, щоб ти мені повірила. Я не хочу тебе втрачати.

– Це не моя проблема. Ти свій вибір зробив у момент, коли почав цілувати іншу жінку.

– Невірний вибір. Ти сама повторювала, що всі заслуговують на другий шанс.

Я говорила це про інші ситуації. Коли його співробітники помилялися в дрібницях чи хтось через незнання кричав на стажиста, тобто на мене, а Діма спалахував гнівом від такого. Про друзів його говорила, коли вони сильно лаялися!

Але не про таке.

– Дай мені другий шанс, Тась. Я все виправлю, обіцяю. Зроблю все, щоб ти мене пробачила.

Я мовчу, мені нема чого сказати Дімі. Все, що могла, випалила. Немає нічого такого, щоб переконало мене, змусило пробачити. Адже це не забути про дрібниці, на кшталт того, що коханий кухоль розбив або пропустив річницю.

Це глибше, набагато болючіше.

Я прикриваю очі, а під віками спалахують спогади, чим він займався з коханкою. У вухах дзвенить його голос, компліменти, зроблені не мені.

– Дімо, ти розумієш, що я більше ніколи тобі не зможу повірити? Я й досі не вірю! Ні словам про ліфт, усі твої вчинки… А скільки я ще не знаю? Що ще розкриється? Досить, - зітхаю, раніше нам так легко було розмовляти, а тепер суцільна плутанина. – Тобі шкода, гаразд. Але це нічого не змінить.

– Змінить. Я впевнений, що знайду варіант, який тебе влаштує. При якому ти не втечеш від мене.

Це звичний, знайомий мені тон. Як на переговорах, коли Дімі потрібно було лише знайти спосіб домовитись. Але я стискаюся, знаючи, як чоловік інколи працює. Сиплю, видавлюючи із себе слова:

– Будеш мене сином шантажувати?

Я схрещую руки на грудях, намагаюся дихати рівно, але вже готова кинутися геть. За секунду зібрати Руслана, вискочити надвір і поїхати так швидко, що ніхто не помітить.

– Звичайно ні! Я про це навіть не думав. Ти зовсім мене покидьком вважаєш? – чоловік хитає головою і мені хочеться йому повірити. – Я ніколи так не вчиню.

– Ти заборонив Аліні Михайлівні віддавати мені сина.

– Я попросив не відпускати тебе разом із Русланом. Вас двох. Я ж бачив у якому ти стані. Раптом трапилося б щось? Могла наробити дурниць… І, гаразд, чесна відповідь. Я знаю, що ти завжди намагаєшся втекти якомога далі, коли ми маємо проблеми. Я не хотів, щоб ти поїхала до того, як ми зможемо поговорити.

– Карту тому ж заблокував? Щоб не було грошей піти від тебе?

– Блін, ти таки помітила? Я думав, що… Зараз.

Я вперше бачу Діму таким розгубленим. Зазвичай зібраний і впевнений, він тепер поспіхом перевіряє кишені, кидається до балконних дверей, шукає щось на підлозі. Неначе секунда зволікання – і я не повернуся.

Але ж я вже твердо вирішила.

Я не зможу.

Я…

– Чорт, - вдавлює подушечки пальців в екран, щось шукає. – Ось, Тась, дивись. Це моє листування з банком увечері, ще до того, як я повернувся додому. Вони заблокували карту, я з ними розбирався. Подивися. Потім дзвінки були, але...

Я бачу, рядки танцюють перед очима, але найголовніше помічаю. Діма щось купував, а велику суму перевели до категорії «небезпечне». Фінансовий моніторинг заблокував усі перекази, щоб шахраї не добралися.