Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А я чув, як наша хазяйка казала, що таких чесних і порядних кішок, як баба Маруська, світ ще не бачив, — пригадав я. — Якось вони сіли обідати, аж тут зателефонували, що в сусідньому селі раптово захворіла її сестра. То хазяйка з хазяїном і Грициком кинули все і подалися її провідати. Не поверталися вони два дні. А коли повернулися і відчинили двері — повз них грудкою пролетіла баба Маруська. Вона зробила всі свої справи під кущем, а тоді знову кинулася до хати і почала просити їсти. А на столі ж лежали недоїдені котлети!
— От бачиш, — дядько Бровко схвально звів ліву брову. — Ми з тобою навіть вилизали б те місце, де вони лежали! А вона не така. Взяла за краще два дні мучитися з голоду, аніж чіпати без дозволу те, що їй не належить.
— А ще Грицик каже хлопцям, що вона змушує його вчити уроки, — продовжував я розхвалювати нашу бабу. — Він каже, що баба Маруська малим кошеням жила при школі і добре запам’ятала, скільки триває шкільний урок. Тож тільки-но він сідає за стіл робити уроки, баба стрибає йому на плечі, обвиває шию живим коміром і починає тихо муркотіти, щоб йому краще працювалося. А коли Грицик встане з-за столу раніше, ніж зазвичай закінчується урок, вона починає муркотіти голосніше, а інколи навіть пригощає його запотиличником.
— Неймовірно, — сказав дядько і запрацював за вухом задньою лапою. — Ну в яких же інших часах бачено, щоб лютий котягра не шматував людську дитину, а змушував її вчити уроки. Ні, на цій Землі щось і справді нині змінилося!
І таки дядькова правда. Я вже й сам завважив, що в цьому моєму житті ніхто нікого не боїться. Голуби, які зазвичай навіть із хащів боялися виглянути, сьогодні перелітають дорогу перед самісіньким твоїм носом! Корови, які в інших життях без тями втікали від людей, тепер радісно мукають, коли ті заходять до них у хлів. Котягри — навіть котягри! — і ті аж захлинаються від муркотіння, коли хтось із людей погладить їх.
Чого б це? Може, й справді повітря тут якесь не таке?
Я вдихнув його. Так, може бути. В інших життях, пам’ятаю, повітря було просякнуте настороженою пусткою, небезпекою чи кров’ю від щойно розтерзаних жертв. А тепер зненавистю чи небезпекою тут і близько не пахне. Тепер у повітрі вчуваються спокій і ллються такі смачні пахощі, що навіть облизуватися не встигаєш. І ніде ніякої зненависті чи обгризених хребтів…
Мій день
Я так замислився про це все, що не одразу помітив, як гойднулася фіранка в одному з вікон і в ньому з’явилося обличчя найкращої в світі людини на ім’я Грицик. Він усміхнувся мені, махнув рукою і щез. А ще за мить виник уже на ґанку. Його плечі відтягував важкий ранець.
— Привіт, Кудлатику! — вигукнув він і збіг по східцях. — Як спалося?
— Чудово! — вискнув я і кинувся до нього з усіх лап. Ні, нікого я так не радий бачити, як мого друга, мого Грицика! Я ж так за ним знудьгувався! Адже ми стільки часу не бачились! Цілу ніч не бачились.
І доки Грицик нахилявся до мене, щоб погладити, я встиг тричі лизнути його в обличчя. А тоді схопив мою улюблену цурку, що валялася посеред дворища, і поклав її до Грицикових ніг.
— Візьми її, Грицику! — гукнув я йому. — І кидай! Кидай, а я тобі знов її приноситиму!
Для нашого роду ця вправа була надзвичайно корисною. Адже ми повинні мати не лише міцні щелепи, а й такі прудкі ноги, щоб ніхто нас не наздогнав і ніхто від нас не втік. Та оскільки Грицик не поспішав нагинатись, я загукав ще дужче:
— Кидай же, будь ласка! Бо ти ж не просто собі Грицик, ти ж колись був Грициком-характерником і кидав списа найдалі від усіх! Ну ж бо, давай!
Грицик поглянув на цурку і похитав головою.
— Ніколи мені, Кудлатику, — з жалем промовив він. — Я й так запізнююсь до школи.
— То це ж добре! — я одразу забув про цурку. — Тоді побігли! Адже й тобі потрібні швидкі ноги…
Цього разу Грицик одразу збагнув, чого я хочу.
— Ану, давай наввипередки! — гукнув він і перший зірвався з місця.
Я рвонув слідом так, що мені аж у вухах засвистіло. Бо який же козацький вовк потерпить, щоб його обігнали? Навіть коли це твій найближчий друг.
Обіч миготіли хати, повітки, ворота, перелази. Услід нам летіло збуджене валування прив’язаних дядьків і тіток.
Я біг і згадував, що ці місця мені знайомі принаймні літ п’ятсот тому. Тут мало що змінилося. Ця вуличка, по якій ми зараз бігли, й тоді була така сама затишна і тиха. І верболозові ліси по боках були такі самі, і такі самі хмари пробігали над нами. Ось на цьому місці стояла хата Володка Кривопичка, а на цьому перехресті було обійстя Тимоша Перепічки, чия мати пекла найсмачніші у всій Воронівці коржі з маком. А ось на цьому місці були руїни хати, в якій народився мій Грицик.
Я скосив очі на Грицика: чи пам’ятає він про це? Проте Грицик навіть не поглянув у той бік. Атож, дуже жаль, що в людей така коротка пам’ять.
Наразі з-під одних воріт до мене долетів тоненький мишачий писк:
— Мамо, а куди це вони побігли?
— Мабуть, до своєї школи, синку.
— А вони нірку в ту школу не рознесуть? Вони ж такі здоровенні!
Я хотів спинитися бодай на мить, аби пояснити малому неукові, що люди до школи заходять не через нірки, і взагалі люди й собаки ходять до різних шкіл. Проте Грицик, який уже був далеченько від мене, гукнув:
— Кудлатику, чого ти там зупинився? Ану, доганяй!
Я зірвався так, що мої вуха мало не відірвалися. Ми вихором вилетіли на широку площу і перебігли головну вулицю. Тоді кривулястою стежкою, що вилася обіч глибоченного Чортового яру, покотилися вниз. Ще хвиля — і попереду засинів великий ставок. Мені тільки вчора відкрилося, що він називався Байлемовим. А сам Байлем жив он там, де зараз під вербами стоять три хати. Тільки замість верболозового тину його обійстя було огороджене від світу високим частоколом. А от верби геть не змінилися. І гребля через ставок була майже така сама. Хіба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
