Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

що без поруччя, і називалася теж трохи інакше — гатка. А от вода під нею була така ж пружна й весела. Я, Грицику, ще пам’ятаю, як ти любив стрибати з цієї гатки у ставок! У нас тоді навіть гра така з’явилася: як тільки ти стрибаєш у воду, я мерщій кидаюся на протилежний бік гатки і дивлюся, коли ти вигулькнеш із-під неї. Та одного разу ти мене перелякав так, що й не сказати. Пірнув — і не виплив. Я бігав, мов навіжений, від одного кінця гатки до протилежного, а тоді сів і завив з переляку за тебе. А ти, виявляється, мене підманув. Пірнути пірнув, але поплив не під гаткою, а звернув перед нею ліворуч, тихцем вибрався на берег і сховався за кущем… Я тоді на радощах, що ти живий, стрибнув на тебе з такою силою, що трохи й справді не втопив… Пам’ятаєш про це, Грицику?

Схоже, Грицик нічого не пам’ятав. Хоча… Він перегнувся через поруччя і певний час спостерігав за пінявою водою. Тоді сказав:

— От би зараз кинутися в неї і випірнути з того боку! І щоб ти мене там виглядав. Як гадаєш, Кудлатику, ця гра тобі сподобалася б?

— Ще й як! — у захваті вискнув я. Ні, Грицику, не знаю, як у інших людей, а в тебе пам’ять про минуле ще не зовсім стерлася!

Зненацька мені відкрилося, що під гаткою, на бистрині, мешкали колись величезні щуки. І Грицик любив ловити їх острогою. Цікаво, чи є ще вони?

Я зазирнув униз. Ні, цього разу їх не було. Чи то перебралися на інше місце, чи всіх переловили.

Ми перебігли через греблю і подалися нагору. Там, за невисоким дощатим парканом, вросла в землю широка, приземкувата будівля з червоним дахом і великими вікнами, в яких вигравало сонце. Це була людська школа. Її в моєму попередньому житті й близько не було — на цьому місці випасалися знамениті воронівські коні, а неподалік подекуди стриміли струхлявілі палі давнього Городища.

Біля школи було повно хлопчиків та дівчаток. Декотрі вже полишили свої ранці в класі і зараз гасали в дворі, інші ще бігли з ранцями за спиною. Грицик влетів у двір, озирнувся і помахав мені рукою:

— До зустрічі, Кудлатику!

Я вдав, ніби нічого не почув, і продовжував бігти слідом. Бо мало що могло статися з ним без мого нагляду! Ну й що з того, що захистити його я ще не можу? Зате маю гарний зір і нюх, отож завжди встигну попередити про небезпеку.

Але пробратися до класу мені не вдалося. На ґанку Грицик знову озирнувся, побачив мене і насварив пальцем:

— Кудлатику, далі тобі не можна. Невже забув, що було тиждень тому?

Я зупинився. Еге ж, хіба таке забудеш? Тоді я нишком прокрався до Грицикового класу і влігся у нього під партою. Я поводився тихенько, наче миша. Навіть хвостом намагався не стукати. Але хтось із учнів поліз під стіл по ручку і побачив мене.

— О, всі сюди! — у захваті загорланив він. — Погляньте, хто тут ховається!

І весь клас пірнув під столи, щоб довідатися, хто там ховається. Навіть математичці Ліні Василівні (це я пізніше довідався, що її так звуть) зробилося цікаво. Вона цілу хвилину дивилася на мене такими очима, наче до цього ні разу не бачила живого собаки. А тоді підвелася і звеліла Грицикові:

— Ану геть із класу зі своїм псом!

Ще й викликала Грицикових батьків, аби поскаржитись на нас.

Звісно, я не хотів, щоб Грицика знову сварили через мене. Тому лише тихенько заскавулів і повернувся до воріт. Схоже, відтепер дорога до Грицикового класу мені вже не світить.

— Чого ти такий невеселий? — запитав мене дядько, коли я повернувся. — Щось трапилось?

— Та ні, — відказав я і не втримався, зітхнув. — Просто мене не пустили до Грицикового класу. А там з Грициком мало що може трапитись!

Дядько побряжчав ланцюжком.

— І правильно зробили, що не пустили, — зауважив він. — Бо де ж це бачено, аби собача дитина вчилася у людській школі? Тому краще давай трохи подрімаємо, бо я цілу ніч не спав. Розумієш, кілька разів щось підкрадалося від лісу, проте я так і не второпав, що то було. Ну, бувай!

— Бувайте, дядьку, — відказав я і теж заплющив очі. Мушу вам зізнатися, що наш собачий рід умудряється спати будь-якої хвилини. Бо ж ніхто не скаже, коли доведеться виспатися наступного разу.

…Ми з батьком бігли навпростець, проте так і не встигли дістатися до нашого лігва. Ні з сього, ні з того у світі потемнішало і небом забігали блискавки. Зненацька одна з них розчахнула чорне небо на сліпучі скалки. Небо з болю і люті гримнуло так, що мені підкосилися ноги і заклало вуха. А блискавки від того грому наче подуріли. Вони то шматували простір над головою, то велетенськими кривими іклами впивалися в землю все ближче й ближче до нас. Зненацька неподалік, наче сонце серед ночі, спалахнула височенна сосна. Батько сахнувся вбік так різко, що впольована сарна звалилася з його спини.

— Тримайся ближче! Не відставай! — гарикнув він мені. Тоді знову завдав сарну на спину і кинувся в найближчу улоговину. Я щосили рвонув за ним, бо вже знав, що коли на тебе налітає така гроза, треба негайно перебиратися в якомога нижче місце. Адже блискавки чомусь полюбляють бити в те, що ближче до неба.

Гроза минулася так швидко, як і налетіла. Коли ми вибралися на узлісся, небо вже було чисте, і на ньому спалахували яскраві світлячки. Проте батько дивився не туди. Його увагу привернула печера в одній зі скель, що громадилися праворуч від нас. У печері палало вогнище, а довкола нього метушилися двоногі істоти.

Таких істот я ще не бачив.

— Батьку, хто це? — запитав я.

Батько сповільнив біг і прогарчав:

— Запам’ятай, сину: то наші найлютіші вороги.

— А я думав, що найлютіший наш ворог — це печерний лев чи тигр…

— Так, але ці ще лютіші. Вони полюють на нашу здобич більше, ніж будь-хто… Не відставай!

Наразі все щезло, наче нічого й не було. Тоді мені у вуха вдарило:

— Ти ще спиш?

Я розплющив очі і якусь мить сторопіло роздивлявся навколо. Звідкіля взялися це подвір’я, і хата, і сліпуче сонце над головою? Адже щойно періщив дощ і лютувала страшна буря… Довелося кілька разів кліпнути очима, аби зрозуміти, де я насправді.

— Ну й мастак же ти куняти, — подав із-за тину голос дядько Бровко. — Я