Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Найперший посягач на Небеса,

Наслідував Небесне. Наказали:

Хай сурми рознесуть велику вість.

Знялись чотири Херувими. Кожен

Підніс до вуст гримучогорлу бронзу,

І на чотири вітри пролунали

Сигнали радощів. Тисячократно

Повторювала їх лунка безодня,

А воїнства пекельного тьми-тьмущі

Потвердили оглушливим «Ура!»

Свою надію. Потім – розійшлись

І найрізноманітніші заняття

Собі обрали, хто хотів чи зміг,

Аби розвіяти неспокій тужний

І згаять час в чеканні на Вождя.

Одні в просторах рівних чи в повітрі

Проводили змагання – перегони,

Неначе Олімпійські ігри; другі —

Приборкували Коней вогняних,

Чи в колісницях мчали до мети,

Або в турнірах військо проти війська

Злітались. Так, бува, над гордим містом

Примарні провозвісниці війни —

Одна на одну сунуть чорні хмари,

Наставивши списи. Зметнуться грізно —

Весь небозвід двигтить від грому-блиску.

А треті – із завзятістю Тифона,

Титана стоголового, жбурляли

Бескиддя й перекришували скелі.

Ті смерчами звивалися угору

Із ревищем, нечуваним у Пеклі,

Шаліючи од муки, – мов Геракл,

Що рвав з корінням вікові дерева,

Коли йому до тіла приросла

Отруєна сорочка. Інші духи,

Мрійливо лагідні, сідали в коло

Й оспівували під передзвін арф

Свої геройські вчинки на війні,

Де доля віддала несправедливо

Насильству й Випадковості в полон

Свободу й Доблесть, – традиційні співи!

Але привабливі. (Щоб дивуватись:

Їх створювали несмертельні духи,

Хоча і в Пеклі), зачаївши подих,

До них прислухувалась ніч. Ще інші

Знаходили розраду в красномовстві

(Пісні чарують слух, а мова – душу),

Тож оддавались у гуртах учених

Високомудрим філозофуванням

Про Волю, Провидіння і Пророцтва,

Про вільність Волі та Пророцтв несхибність;

Роздумували про Добро і Зло,

Нещастя й Щастя, Силу та Безсилля,

Ганьбу і Славу – суєтлива мудрість

Та філософія пустопорожні!

І все ж оманливі ці їхні чари

Допомагають забувати біль

І жах, навіюють надії марні

Та загартовують терплячу впертість.

Багато духів подались у мандри.

Допитливі зібралися в загони

І рухалися вздовж пекельних рік,

Шукаючи одважно кращих місць

Поселення. Там ріки всі несуть

Мертвотні води в Озеро вогненне:

З рікою Стікс – пливе ненависть люта;

Глибокий чорний сум – із Ахероном;

З Коситуса – лунають крики й лемент;

І хвилями вогненними шаліє

Бурхливий Флегетон. В болотних далях

Текла застійна Лета – Забуття.

Хто з неї надіп’є, вже не згадає:

Ким був він, де, коли й чого зазнав.

За Летою маячить Суходіл,

Пустельний у мерзлоті вічній. Хвища

І град нетанучий його січуть

Та намерзають у гігантські кручі,

Немов руїни давні по краях

Долин, занесених по вінця снігом, —

Як те драговище при гирлі Нілу,

Де затонуло військо. Там вітри

Печуть морозяним вогнем; туди,

Бува, кігтисті Фурії женуть

Пекельних в’язнів, щоб їх катували

Напереміну холод і вогонь:

З ревучого вогню – в закостенілість,

Що виморожує теплінь духовну

І зимно пропікає наскрізь; потім

Знов палить їх вогонь по той бік Лети;

А в межичассі – муки переправ,

Коли так близько води забуття,

А забуття спасенного й краплини

Ковтнути не дозволено, бо пильно

Пекельні переброди стереже,

Навіюючи смертний жах, Медуза.

Та й води Забуття втікають геть

Від уст обпечених, мов од Тантала,

Що стоячи по горло у воді,

Вмирав од спраги. Мандрівці пекельні

Здригались од блідого жаху. Вперше

В очах у них розширених відбилась

Безвихідь горя. Пробирались далі,

Минали темряві пустелі й гори.

То вогнедишні, то закуті в лід;

Печери, скелі, болота, яруги,

Де над усім витає смерти тінь,

Прокляття й смерти світ. Там зло для зла

Злу на добро сотворене. Там гине

Усе живе. Там звихнута природа

Вирощує покруччя і страховиськ,

Найнедоладніших потвор – бридкіших,

Аніж Горгони, Гідри та Химери

З казок похмурих чи жахних кошмарів…

Тим часом ворог Бога і Людини,

Великою ідеєю натхнений,

Мчить Сатана у бистрокрилім леті

Й шукає брам, що випустять із пекла.

Звертає то праворуч, то ліворуч,

А то, пірнувши вниз, крилом торкає

Дна в прірві Пекла; знов шугає вгору

Під вогняне склепіння, далі й далі…

Так, наче серед океану Флот

Під повними вітрилами пливе

З Бенгалії чи з островів Малакських

Із вантажем ароматичних спецій

І трав п’янких, комерції на радість,

Минає Ефіопський океан,

Мис Доброї Надії, через шторми,

Крізь ніч – на світ Полярної зорі.

Таким здаля ввижався Архидемон.

Нарешті перед ним постав рубіж

Пекельний, де знялись тяжкі ворота.

Було їх дев’ять: бронзові три брами,

За ними три залізні; далі вихід

Із Пекла замикали непроникні

Три брами із вогнетривкої криці.

Пообіч їх сиділи преогидні

Дві постаті. Одна з них – зверху Жінка

Прекрасна, нижче пояса – Змія,

Лускою вкрита, з жалом у хвості

Й розтерзаним кривавим лоном. Звідти

Вискакували й гавкотіли пси

І в зяючу утробу, мов у псарню,

Вповзали й там гарчали кровожерно.

Потворніших не бачила і Сцилла,

Коли купалася; й Гекату-відьму

Мерзенніший не супроводить почет,

Коли та на шабаш паскудний мчить

І нищить кров дитячу чи танцює

Серед лапландських відьм, – а Місяць

Затемнюється від чаклунства… Інша

При брамах постать – власне, і не постать,

А марище без форм, рук, ніг, лиця,

Темніше ночі темної, – звелося,

Набрякле злістю, й затрясло Косою,

Наставивши вгорі, де голова,

Корону царську. Ледве Сатана

Наблизився, посунуло на нього

Ривком, що струсонув основи Пекла.

Безстрашний Архидемон сторопів —

Що за Проява?! – хоч не налякався

(Він не боявсь нікого, опріч Бога

І Сина Божого, творіння ж їхні,

Усі до одного він зневажав),

Глузливо глянув на Страхіття