Читати книгу - "Парадокс любові"

Я вимагаю від іншого, щоб він самохіть відмовився від своєї свободи, і зобов'язуюся вчинити те саме. Проте я хитрий полоняник і хочу мати змогу будь-якої миті повернути собі волю. Якщо рушієм кохання є пристрасне прагнення не належати самому собі, то пристрасне бажання мого «я» полягає в тому, щоб ніколи нікому не віддаватися. Трагікомічна формула, яку донесхочу експлуатує сучасна проза: чоловіки і жінки прагнуть зазнати палу великої пристрасти, не втративши самих себе, і бояться пошитися в дурні. Звідси й страх сучасних пар вдаватися у любовні стосунки: закохані то шукають, то уникають одне одного, палкі клятви та обіцянки чергуються з квапливими відступами. «Вільні разом» — так витончено сформулював сутність сучасного шлюбу соціолог Франсуа де Сенглі: нехай залишається непорушним домашнє вогнище, аби тільки воно не ставало на заваді реалізації кожного, хто сидить біля нього. Роберт Музіль уже на початку XX століття звернув увагу на значущість терміну «партнер», який заступив слова «чоловік» і «дружина», договірних стосунків, які можна розірвати за обопільною згодою. Така сила впливу економічної моделі: відтепер кожен став власним невеличким підприємством, сердечні справи — тільки частка бізнесу. Тим паче що емансипація, надто ж для жінок, які мають успішно впоратися з професійними, подружніми, материнськими обов'язками, збільшила тягар нових вимог. Особисті стосунки калькують із виробничих відносин: видатки мають максимально окуповуватися. Саме ліберальний менеджмент надає сучасним любовним історіям їхнього терпкого присмаку. Ретельно дозуються ухильність і принесення жертв. Мрія про людські стосунки, які ніколи не вийдуть за певні межі: ти мені подобаєшся — я тебе беру, ти мені набридла — я тебе кидаю. Іншого пробують, ніби якийсь там виріб.

Отож кожен закоханий розмовляє двома мовами — фатальної приязні й самовизначення. Взаємне накладання цих двох мов і визначає характер сучасних романів — нервозних і заразом монотонних: у Парижі завершуються розлученням два шлюби з трьох, в провінції один із двох, зростає кількість спроб удруге створити родину. Будь-який зв'язок переживається як шанс і як загроза пригнічення, бо він краде нас у самих себе. Ризикувати остерігаючись — так вимога сучасності. Культура утіхи панічно боїться звички. Гіпоактивна сексуальність — недуга, гіперактивна теж. Від цигарки до комп'ютера — все дає привід до розвінчання патологічних залежностей. Шизофренія доби, яка проповідує заразом і втіху, й обережність, розглядає зв'язок з іншим як своєрідну токсикоманію. Замість того, щоб разом звільнятись, як було в 60-ті роки, тепер прагнуть звільнитися одне від одного.

4) Суперечливі настановлення

Дилема індивіда: намагаючись знайти опору лише в самому собі, він утім з тривогою озирається, чи схвалюють його ближні. Йому хотілося б заявити, як ото зробив екс-гіпі Джеррі Рубін: «Треба достатньо любити себе, щоб не потребувати інших для щастя». Ця неймовірна формула нагадує ту, що її виснував французький економіст Леон Вальрас: «Бути вільним означає відчувати, що ти поквитався з усіма іншими». Соліпсизм або геть не функціює, або ж постійно дає маху. Твердження, що нам ніхто не потрібен, лише зворотний бік констатації сумного факту, що ніхто нас не потребує. Гордота самодостатності невіддільна від туги самотності, прагнення відрізнятися поєднується з відчайдушним наслідуванням інших. Такі страждання мізантропа: зваблювати розвінчуючи, випрошувати як милостиню людське схвалення, зневажаючи людей, ховати величезний потяг до спілкування під машкарою відчуження. Він повинен контактувати зі світом, щоб його ненавидіти, а якщо світ обертається до нього спиною, він бачить у цій холодності правильність свого діагнозу і картає лютість юрми.

Ми вільні, принаймні за демократії, кохати кого хочемо, обирати форми сексуального життя, котрі нам до вподоби, проте настає мить, коли доводиться йти на ризик заради іншого: він перевершить наші сподівання, позбавить нас бентежного перебування наодинці з собою. Незалежність — не останнє слово людини, каже нам кохання, змушуючи сліпо вірити в іншого: ось чому найбільше горе на землі — смерть дорогих нам людей, без яких життя втрачає і сенс, і смак. Проте кохання, котре завдає смутку і лиха, не є останнім словом людської долі, каже нам індивідуалізм. Ми постійно метаємося поміж цими двома настановленнями, плутаємо свободу вибору в коханні — величезний поступ! — із вибором особистої свободи. В одному випадку необмежена подружня солідарність поглинає окреме «я» кожного з членів подружжя, в іншому «еґо» виступає вперед, затуляючи «ми», й тоді є небезпека, що це тільки сусідство двох самотностей. Новітня мрія (давня, мов світ, проте сьогодні дуже поширена) цілком полягає в цьому подвійному прагненні: тішитися симбіозом з іншою людиною, залишаючись господарем свого життя.

До цього додається намагання зберегти всі дружні контакти дитинства та юності, про що свідчать американські серіали «Друзі» та «Секс у великому місті», де річ іде про товариства друзів (подруг), які воліють радше велику кількість дружніх зв'язків, ніж одну любовну приязнь. Навіть вступивши в доросле життя, ми зберігаємо нашу дружну ватагу, бо не хочемо, щоб вона розпадалася після закінчення ліцею чи університету, коли розпочинається професійна діяльність. Ми намагаємося зберегти ці маленькі згуртовані осередки, де зберігається пам'ять про нашу солідарність і спільні витівки, а також спростувати протиставлення поміж найкращим приятелем і законною дружиною (чи навпаки, поміж чоловіком і подругою). Кохання — це пригода, й ми не хочемо відмовлятися від неї за умови, що воно не позбавить нас усіх інших пригод. Одне слово, ми, наче великі дітлахи, хочемо всього й відразу, хочемо зберегти зв'язок, та не бути ні з ким пов'язаними, а техніка цьому тільки сприяє. Вірним супутником життя в одинаків стає телефон, який дає змогу бути з усіма, позбавляючи необхідності спільного проживання з кимось. Інтернет, мобільний телефон — засоби вибратися із самотності є передовсім способами усталити її, вчинити стерпною.

Візьмемо, наприклад, відомий вислів: «Моє тіло належить мені». Немає справедливішого висловлювання з боку жінки, яку панівний лад позбавляє можливості вільно розпоряджатися собою і яка хоче самостійно ухвалювати рішення, що стосуються кохання й материнства. Та якщо моє тіло належить лише мені, якщо ніхто його не хоче, то навіщо потрібне це право власності? Звісно, це лихо — почуватися безжально визискуваним об'єктом статевих стосунків, проте буває й інше лихо: коли