Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

У Середньому Подніпров’ї та на Лівобережжі в подібних складних умовах інтеграції різних етнокультурних елементів йшов процес формування пізньозарубинецької культурної групи. На жаль, недостатня дослідженість пізньозарубинецьких пам’яток не дозволяє у всіх деталях розкрити питання їх походження. Але вже тепер очевидно, що основою пізньозарубинецьких старожитностей, була зарубинецька культура[62]. Дослідникам відомо кілька типів пам’яток кінця І—II ст. н. е. у Середньому Подніпров’ї і Південному Побужжі, де зарубинецькі елементи поєднуються з іншими етнокультурними елементами: тип Лютежа, тип Почепа, тип Тернівка, тип Гринів[63]. Ці пам’ятки мають між собою багато спільних рис, вони синхронні. Лютезькі старожитності, як показав аналіз основних категорій матеріальної культури, продовжують розвиток місцевих класичних зарубинецьких традицій. Лівобережні пам’ятки типу Почепа і Тернівки-ІІ з’являються внаслідок розселення середньодніпровських зарубинецьких племен. Кожна з цих груп пам’яток має і своєрідні риси, зумовлені інтеграцією зарубинецьких та місцевих елементів. Так, специфіка почепських пам’яток полягає у синтезі культурних традицій зарубинецького середньодніпровського населення і балтських пізньоюхнівських племен[64].

На пам’ятках типу Тернівки-ІІ помітне місце займають елементи пшеворської культури, особливо в керамічному комплексі. Деякі елементи цієї культури простежуються і на лютезьких пам’ятках. Це свідчить про присутність у Середньому Подніпров’ї та на сході Лівобережжя деяких груп пшеворського середньоєвропейського населення, яке було втягнуте в процес культурно-етнічної інтеграції з корінним населенням.

Пам’ятки типу Гринів, найпізніші за часом (друга половина II ст.), відрізняються тим, що вони не розміщені компактною групою, а розкидані на широкому просторі. Вони походять від своєрідних пам’яток типу Кистені-Чечерськ на території Білорусі, що поєднали зарубинецькі риси та окремі елементи культури штрихованої кераміки[65]. Ще мало досліджені пам’ятки типу Гринів, що, на думку дослідників, з’явилися у Подніпров’ї в результаті міграції на південь і південний схід нащадків зарубинецького населення Середнього Посожжя і середньої течії Березини.

Наприкінці II— на початку III ст. н. е. в результаті взаємодії всіх згаданих вище типів пам’яток викристалізовується нова давньослов’янська культура, яка отримала назву київської.

Розглянемо питання співвідношення двох слов’янських культур — зубрицької і пізньозарубинецької. Аналіз основних елементів двох груп пам’яток[66] дозволив віднайти в них ряд спільних рис. Так, однакова в двох культурах структура селищ з великою кількістю господарських ям, по суті, мало відрізняється як за формою, так і за конструктивними особливостями житлових споруд. Певна подібність спостерігається в керамічному комплексі. Зокрема, спільними є горщики з високими округлими плічками, біконічні горщики, напівсферичні та циліндричні миски, диски-сковорідки. Спільним є також орнамент у вигляді пальцевих вдавлень і насічок по вінчику. На пізньозарубинецьких пам’ятках згадані форми є основними, на зубрицьких вони становлять 6—10%. Подібність посилюється присутністю пшеворських елементів на пізньозарубинецьких пам’ятках. Тут вони становлять приблизно такий процент, як зарубинецькі на зубрицьких.

Проникнення пшеворських культурних традицій на Південне Побужжя та Середнє Подніпров’я почалося ще у пізньолатенський час, але особливо помітним стало в І ст. н. е. Дослідники відзначають ряд пшеворських рис на пізньозарубинецьких пам’ятках цих регіонів, особливо у Південному Побужжі[67]. Пшеворські традиції проникають навіть у такий консервативний елемент культури, як поховальна обрядовість. Спостерігаються спільні риси в організації ремісничої діяльності, зокрема в залізодобувній.

Отже, основою подібності двох груп пам’яток є наявність у них двох компонентів: пшеворського і зарубинецького. На зубрицьких пам’ятках основним був пшеворський компонент, хоча на Волині він співвідноситься рівною мірою із зарубинецьким. У свою чергу, далі на схід значно переважав зарубинецький (власне, пізньозарубинецький) компонент.

Подібність культурного розвитку племен західних регіонів України і Наддніпрянщини ще більш посилюється наприкінці Н — на початку III ст. н. е. На Подністров’ї в цей час сформувалися пам’ятки типу Сокільників, які увібрали в себе всі культурні компоненти більш раннього часу (пшеворські, липицькі, зарубинецькі) і вже відзначені сильними впливами провінційно-римської культури. В Наддніпрянщині поширюються ранні київські пам’ятки, яких ще не торкнувся вплив черняхівської культури (Козаровичі, Сушки-ІІ). Порівняння цих пам’яток засвідчує на досить значну близькість характеру поселень, житлобудівництва, особливо керамічного комплексу. Основними типами кераміки на пам’ятках обох регіонів є горщики з максимальним розширенням тулуба у верхній частині, біконічні горщики, посудини з короткою шийкою і слабопрофільованими плічками. Остання форма набула особливого поширення в ранньосередньовічних слов’янських культурах. Перші дві форми сягають походженням до зарубинецьких прототипів, третя — до пшеворських. На пам’ятках обох культур відсутні такі популярні раніше види кераміки, як миски, кухлики, сковорідки. Зникає орнамент[68]. На всій території поширюються однакові типи прикрас, господарських, побутових предметів. Причому всі ці речі мають або південне, або південно-західне, або західне походження.

Таким чином, до III ст. н. е. культурна специфіка Подністров’я і Подніпров’я значною мірою втрачається, що може свідчити про початок формування на цій великій території єдиного слов’янського етносу.

У другій половині II ст. н. е. сусідні з Волинню землі Мазовії та Підлясся, на яких жили східногерманські племена, а також, ймовірно, групи слов’янського населення, були захоплені готами. Готи були войовничим і добре організованим народом, який у І ст. н. е. переселився з Ютландії в Повіслення[69]. Судячи з того, що в цей час припинили існування майже всі пам’ятки пшеворської культури Мазовії і Підлясся, готське завоювання, на думку польських дослідників, супроводжувалося винищенням місцевої людності[70].

В останній чверті II ст. н. е. готи, навколо яких об’єдналися й інші германські племена, в тому числі бургунди, вандали, а потім і гепіди, рушили на Волинь. Наближення германців, носіїв так званої вельбарської культури, примусило волинських слов’ян покинути домівки. Вони переселяються на південь, у Подністров’я, а також, можливо, у Середнє Подніпров’я[71]. Дані археології підтверджують, що в останній чверті II ст. н. е. припинили існування всі слов’янські поселення Волині. На них з’являється шар вельбарської культури — культури германців. Зате у Подністров’ї наприкінці ІІ ст. н. е. спостерігається значне збільшення кількості нових поселень і розширення вже існуючих. Підрахунки свідчать, що населення Подністров’я збільшилося в цей час у 2,5—3 рази[72]. Нові археологічні дані засвідчують, що пам’ятки, дуже близькі до зубрицьких, з’являються далеко на півдні, у Буджацькому степу, біля гирла Дунаю[73].

На пам’ятках Верхнього Подністров’я елементи вельбарської культури відсутні повністю. Ймовірно, численні слов’янські племена цього регіону зуміли зупинити дальше просування вельбарців на південь. Сліди германців губляться на території